Інна у дитсадку працює вихователем уже десять років. Професію вибрала свідомо, бо дуже любила дітей. Та й натура у неї відповідала професії, вона дуже добра і чуйна людина. Інна добре знала дітлахів у своїй групі, і про всі їхні взаємини. Хто з ким дружить, хто кого скривдив. Вміла швидkо розібратися в kонфліктах дітлахів і ухвалити рішення, яке задовольняло всі сторони. За весь час роботи у неї не було ні нарікань від начальств, ні скарг з боку дітей. Її вихованці відповідали дівчині такою самою любов’ю. Той день нічим не відрізнявся від інших буднів. Після денного сну, Інна повела дітей на прогулянку у двір дитсадка.
Там дітлахи бігали, грали, задерши голову дивилися на птахів, що кружляють навколо своїх гнізд. Після прогулянки привела дітей до будівлі, де вони знявши курточки, змінивши взуття та розклавши речі у свої шафки, увійшли до своєї групи. Марина не сумнівалася, що все йде як годиться. До кінця робочого дня почали підходити батьки та забирати своїх чад. До закінчення роботи залишалося всього нічого, коли до групи прийшла ме дсестра. — Надійшов дзвінок від сусідів родини Петрових. Їхній хлопчик, Паша, повернувся з дитсадка сам, і тепер сидить на лавці біля під’їзду і чекає на своїх батьків.
Марині від її слів стало nогано. Яким чином Паша опинився біля свого під’їзду?! Як він туди дістався? Адже від дитсадка до будинку Петрових кілометрів п’ять, не менше! Але, дякувати Богові, маленький мандрівник дістався додому без пригод. Як пізніше з’ясувалося, Паша посварився зі своїм товаришем і вирішив піти додому. Дорогу до свого будинку він добре знав. І хоча ця надзвичайна подія залишилася без наслідків, батьки Паші не стали писати на виховательку скаргу, але для неї це стало важким уроком. Її дуже мучила совість, що вона не проконтролювала присутність дітей у групі після прогулянки.