Мені вже тридцять років, є п’ятирічний син Рома, і живу я з цивільним чоловіком. Тільки дитина не від нього. Перший мій шлюб був невдалим. Колишній чоловік залишив мене з новонародженим сином і купою боргів, а сам кудись пропав. Мені довелося переїхати до матері, поки дитина трохи підросте. А мати мене постійно засуджувала, що я не ту людину вибрала, що я собі все життя зіпсувала. Ніяких слів підтримки у важкий період життя я не почула. Було бол яче від того, що навіть близькі люди відвертаються від тебе. А потім я зустріла Гришу.
Він на пару років старший за мене, займає хорошу посаду, у нього велика квартира, машина, шикарна дача. Роман так швидко закрутився, що вже через місяць він запропонував переїхати до нього. Про те, що у мене є дитина, Гриша, звичайно ж, знав. За медичними висновками у Гриші дітей бути не може, тому він полюбив мого Ромку, як свого сина. Ще так збіглося, що вони по зовнішності дуже схожі. Ромка такий же світловолосий, з зеленими очима. Син став навіть звички і манеру поведінки у Гриші копіювати.
Коли я дивлюся, як вони грають на дитячому майданчику, то навіть і не згадую, що дитина не його. Якось увечері мені подзвонила подружка; говорила, що дідусь у неї при смерті, а вона не знає, як підняти питання про спадщину. Я і вирішила запитати у Гриші, як можна м’яко натякнути про це дідові: — А навіщо натякати-то? Потрібно прямо все запитати. — Ну це ж спадок, справа така складна… — Нічого складного. Я ось оформив свій спадок і там все просто. — Так? Я не знала про це. Коли ти оформив його? — Два роки тому приблизно. — Тоді ми вже жили разом… а на кого, якщо не секрет? — Як на кого, на сестру і племінника. Відповідь чоловіка мене дуже здивувала. Він вважає, що rроші повинні залишитися в сім’ї. А я по суті йому чужа, ми не розписані, син не від нього… хоча він каже, що дуже нас любить…