Я заkохалася в сусіда по сходовому майданчику і вийшла за нього заміж. Мені було вісімнадцять, він щойно демобілізувався. Після весілля мої батьки віддали нам квартиру, а самі перебралися жити на дачу. Ми зі Стасом не поспішали з дітьми. Закінчили університет, розпочали свій біз нес, зміцнили його, придбали автомобіль і лише потім задумалися про дитину. Я наро дила у двадцять вісім років. Нині нашому синові чотири місяці. Чоловік веде нашу справу, а я няньчусь з дитиною. Сплю по чотири години на день, але тримаюся.
Свекруха вирішила, що мені сина мало, тому вирішила підкинути мені ще й онука від дочки. Її донька роз лучена, тож скинула сина на матір, а сама в активному пошуку нового чоловіка. Шукає по клубах, шашні всякі крутить… Це, звичайно, її справи. Але я чому при цьому мушу страждати? Свекруха з юрким онуком упоратися не може , тому незважаючи на моє попередження, що сидіти з хлопчиком не можу, все одно норовить мені його підсунути. Я пояснювала, що з немовлям на руках, я не можу приділяти Павлику багато уваги.
Але свекруха спершу приводила онука на пару годин, потім на весь день, а потім ще й на ніч вирішила залишити. Я посkаржилася Стасу. Чоловік поговорив зі своєю мамою. Та втихомирилася. Але лише на тиждень. Вчора вона прийшла з онуком, заявила, що дочка не прийшла додому ночувати, а їй терміново треба їхати на дачу, засунула мені Павлика і пішла. Я викликала таксі, схопила свого сина та Павлика, приїхала на вокзал, і там засунула сина золовки його бабусі. Сама із сином, на тому ж таксі повернулася додому. Свекруха, повернувшись із дачі, назвала мене егоїсткою та невдячною. Правда, не пояснила, за що це я повин на їй бути вдячна? У мене своя дитина. Я відповідаю за неї. А за Павлика нехай відповідає його мати.