Продзвенів дзвінок у двері. Пішла відкривати. Прийшов Кока, він же Костянтин, мій товариш зі шкільної лави…Ще зі школи так повелося, що Кока іноді, максимум пару раз на рік, несподівано приходив до мене, ми з ним йшли гуляти і він розповідав свою чергову, трагічну історію про провал його ініціатив. Сама в собі не можу розібратися — чого заради, я слухаю його ниття? Небажання образити? Жаліс ливість? Не знаю, але сам Кока говорив, що я його кращий друг, який завжди готовий його вислухати. І я його слухала, іноді навіть підбадь орювала або висловл ювала співчуття.
І ось сьогодні чергове явище Коки мені. Напевно з черговою порцією скарг на несправедливе життя. Однак я розумію, що ніяких сил йти на прогулянку після роботи у мене не залишилося. Все, що я хочу — це повечеряти, позайматися з дочкою і звалитися спати. Але і прогнати товариша я не змогла.- Я сідаю вечеряти. Ти голодний? — питаю його.- По-звірячому! — відповідає він.
— Тоді марш мити руки і приходь на кухню.На вечерю бабуся підсмажила курку, пюре, підливу з тушкованих баклажанів.- Сідай — наказала Кокі, коли він з’явився на кухні… — Класно тут у вас, — сказав Кока, коли доїв свою порцію і, мимохідь, з сумом повідав про чергове своє нещастя. — А можна чай? З бутербродом?- Бутерброд тільки з кабачковою ікрою — сказала я.- Давай з ікрою, раз ковбаси немає. Три.
Донька вже кілька разів прибігала на кухню, квапила мене.- Знаєш, а ти мені подобаєшся. І дочка твоя теж. Вона прикольна. Якщо пообіцяєш завжди так мене годувати, то я може бути і одружуся на тобі.Кілька секунд я приходила до тями від такої «привабливої» пропозиції.— У мене є наречений, — відповіла я. Ну не посилати ж це диво справді.- Жаль. Ну, якщо у вас весілля засмутиться, ти мені свисни, — сказав на прощання Кока…Все! Більше ніякого ниття! А то він вже казна-що собі навидумав…