Коли вчителька познайомилася зі своїми першокласниками, вона сяяла від надлишку почуттів та емоцій. Вона тільки випустилася з інституту, тому була сповнена амбіцій та планів. Діти були різні. Всі такі ошатні, тільки одна дівчинка Люся виділялася з натовпу. — У неї спідниця стара, не хочу з нею сидіти за однією партою! — раптом почулося у класі. — Вибач, Людочко, але всі мають свої місця. Треба судити людей за розумом, адже одяг — це обгортка. Знайди в Люсі якусь рису, якою можна пишатися. Дівчинка дуже здивувалася та повернулася на своє місце. Люся була сірою мишкою, ну яка в неї може бути“риса”? Вона погано вчилася, та й дисципліна кульгала.
Правду кажучи, навіть вчителька її не дуже любила, адже дівчинка була трохи дивною. Люся часто ходила в непрасованому, брудному одязі. На батьківські збори приходив батько і не дуже цікавився дочкою. Вчителька вже думала, що родина якась неблагополучна. Але в сімейні справи вона не втручалася. Якось перед Новим роком усі діти дарували вчительці маленькі подарунки. Вона на знак подяки роздала їм по шоколадці. Хтось презентував їй саморобну листівку, хтось солодощі, хтось приємні дрібнички. А потім підійшла Люся, вперше чиста та вичесана.
Вона дала вчительці маленький газетний пакунок, у якому лежали червоне намисто. — Їх мама моя носила. А влітку вона поме рла… – прошепотіла дівчинка. Вчителька притиснула до себе дівчинку. Тоді всі карти розкрилися, все прояснилося і стало зрозумілим. Вона усвідомила, чому дівчинка була така неохайна, чому батько був ніби не в собі… — Дякую, Люсю! Це найдорожчий подарунок! – відповіла вона. Після Нового року Люся дуже змінилася. Вчителька намагалася приділяти їй більше уваги, тому й із навчанням справи пішли вгору. Ганна Іванівна навіть у гості її запросила, де познайомила з сином Іваном. Вони часто після школи грали сніжки та веселилися.