У дитинстві я потрапив до дитбудинkу і всі рідні просто забули про мене, і лише в старості я дізнався про своє життя щось дуже важливе

У мене не залишилося жодних спогадів від рідної родини. Я не пам’ятаю, який у мене був батько, яка мама, чи були в мене брати чи сестри – одні прогалини. Все, що мені відомо, це те, що їх не ста ло, коли мені було всього кілька місяців, і всі інші мої рідні: дідусь бабуся і так далі, просто мене не забрали до себе, і я потрапив до дитбудинkу. Це не таке вже й поrане місце з огляду на те, що з інших варіантів я мав залишитися на вулиці і жебракувати, щоб купити собі хоча б буханець хліба. У дитбудинkу я знайшов свою другу сім’ю, нерідну, тимчасову, але все-таки сім’ю, яка мене підтримувала , і кілька років я прожив у цій великій родині.

 

Після 10 з лишком років життя в дитбудинkу, я знайшов собі роботу, купив невеликий будинок і з цього моменту навіть не шукав собі підтримки в обличчях інших людей, адже я став чоловіком, що означало, що мені не потрібна була підтримка, я був опорою для себе. Незабаром я зміг знайти собі дівчину, яка мала досить схожий на мене розум, що нас і зблизило, і тепер моїм головним сенсом життя стала побудова міцної родини.

 

Я хотів забезпечити мою сім’ю всім тим, що не вистачало мені в дитинстві. Ще в похилому віці я ніби був главою сім’ї, всі мої рідні мене дуже поважали і любили, і тоді я і зрозумів, що життя крізь біль і втрати тільки будує та зміцнює особистість. Я зрозумів, що не варто ламатися з кожним новим випробуванням. Якщо ми маємо пройти через щось важке, що здається неможливим, значить, ми пройдемо. У цьому, мабуть, і полягає вся краса людської натури. Взагалі, я вважаю, що людина у своєму житті може рівно стільки, скільки вона хоче. Ось так.

Leave a Comment