Донька подруги, молода дівчинка, інакше не можу її ніяк назвати була ваrітна у свої сімнадцять років. Народжувати вона вже мала через три місяці і щоразу, коли вона дивилася в дзеркало на набрякле від ваrітності своє тіло, вона питала у матері: -Зможу я бути як раніше, такою ж красивою, вести такий спосіб життя як раніше? -Ні, Не зможеш. -Ворчливо відповідала мати. А справді не зможе, не зможе повернутися до того безтурботного життя, яке вона прожила всі сімнадцять років, не зможе гуляти з друзями. Тепер вона буде зі своєю дитиною, адже це відповідальність. Іноді, звичайно, зможе вибиратися, коли чоловік захоче її підмінити, але це не так часто буде, як їй хочеться. Після цієї ситуації я мимоволі згадала себе.
Я у свої тридцять виглядала, як школярка мені завжди хотілося свободи, у мене була улюблена робота, заміж я точно не збиралася, хоч чоловікам завжди подобалася. А родичі тільки й робили, що постійно говорили, що час іде, а я все в дівках сиджу. У результаті вийшла я заміж, народила в тридцять три, нормально наро дила, хоча в пологовому будинkу мене всі називали старородою. Після пологів, я, як і раніше, добре виглядала, просто з дівчинки стала дівчиною, запал в очах зник. До речі, це і помітив мій чоловік, постійно говорив, що я змінилася.
Я, звичайно, люблю свою дочку, мені, як і раніше, дуже подобався чоловік, усе це через маму. Вона доnомагала мені, поки я працювала, вона стежила за онукою. Я не надто втомлювалася. Я навіть встигала зустрічатися зі своїми улюбленими подругами. Але щось йшло безповоротно і це «щось» надто важливе для мене і мені здавалося, що в мене якась місія зберегти це у своєму житті – зберегти ту легкість та безтурботність, яка в мене була раніше. Та й зараз, коли я бачу дівчат, які прагнуть якнайшвидше вийти заміж і ще раніше, мені їх шkода, сімейне життя, звичайно, добре. Але ось, тільки, поспішати до неї нема чого, усьому свого часу.