Із чоловіком ми живемо вже давно. Виростили дітей, а тепер доnомагаємо виховувати онуків. Чоловік мій працював усе життя. З того часу, як я його знаю, він працював і не зупинявся. У нас було все потрібне. Дітей годували, одягали добре. Ми маємо свою квартиру, машину. І цього всього досяг чоловік. Я ж доnомагала йому. Ми часто їздили відпочивати. Він завжди хотів досягти того, щоб ми нічого не потребували.
І це в нього виходило. Але коли він вийшов на пенсію, раптом заявив, що більше не працюватиме. Мовляв, він більше нічого не винен ні державі, ні родині. Заявив, що виконав усі свої зобов’язання і вирішив, що настав час йому відпочити – і сів перед телевізором. Дні проходили, і він почав рідко виходити з дому. Для мене це було незвичайно, і я хвилю валася за нього. Він навіть із онуками не хотів грати. Та й бачити їх навіть не горів бажанням. Він ставав нестерпним. Постарів за ці місяці. Став буркотливою, нецікавою людиною. Якщо раніше іноді виходив гуляти, тепер і від цього відмовився – сидів удома без діл. Мені було шкода і його, і себе.
Я хвилювалася і була впевнена, що так він зіпсує собі життя, втра тить інтерес до нього. Так і сталося. Незабаром він почав нудьгувати. Я порадила знайти хоч якесь хобі. Він посміявся з моєї пропозиції. Але мені здалося, що замислився над цим. На щастя, він незабаром оголосив, що хоче вийти на роботу. Мені було дуже приємно це чути. Я рада за нього. Адже від того, що нічим зайнятися можна і захво ріти. Чи не так? Як ви думаєте? Хто має рацію з нас? Адже, щоб жити, треба рухатися.