Юрій підходив до дверей своєї квартири вже неабияк напруженим. Ще у дворі, кожен зустрічний поперечний норовив повідомити йому, що самотня сусідка з сусіднього під’їзду наро дила хлопчика. Рудого. А так на весь будинок був рудим тільки Юрій, відповідно і навколишні мало не вітали Юру з сином… – А Томка, з сусіднього, народила, – почала жінка. Юра мовчки їв свою вечерю. – Рудого, – nродовжила жінка. – Цікаво, правда? Треба б до неї в гості завітати, придивитися, може у нього не тільки волосся, але і ніс, підборіддя, очі твої…
Юрій, стримуючи себе, відклав ложку, витер рота серветкою. – Колька! Тимко! Ідіть-ка сюди. – А чого ти дітей вирішив покликати? – здивувалася дружина. Сини, десяти і дванадцяти років, встали перед батьком. – Отже, дружина, перш ніж з ревізією відправитися до сусідки, придивися-ка до наших дітей. Уважно. – Що я своїх дітей не бачила? – Точно бачила? А ти подивися ще раз. Може у них руде волосся? Або мій ніс? Ні той, ні інший на мене не схожі. З чого б це? А?! – Ти що, Юра? – подив у Ніни змішався з переляком.
– Як це “що”? Микола волоссям схожий на Сергія з тринадцятої квартири. Русяве, хвилясте. Скажеш, що не схоже? А по мені так один в один. – Юра, припини! Ти чого при дітях-то верзеш! – дружина спробувала піти в контрнаступ. – Діти, ідіть сідайте за уроки. – Це твої діти! Твої! – відрізала дружина, коли хлопчики пішли. – Тоді чому вони не руді? – запитав Юрій. – Тому що, рудий колір, він переметный. – Виправдалася дружина. – Переметный, значить. Так чого ти мені про сусідку втираєш?! … – Ех! Мені б твої волосся! Я б тільки на фарбі для волосся величезну су му заощадила, – сказала Ніна, вже коли вони лягали спати.