Іра повернулася додому пізно. Вона відвідувала вечірні заняття танців. Варто було перейти поріг, як її гукнула мама. -Ір, ти вже повернулася? До тебе подружка заходила, щоб блузку повернути. -Чого? Яка ще подружка? -Вона особисто мені не знайома, але ти начебто про неї щось розповідала, руденька така … Іра зблідла: -Ти нічого не переплутала? -Ір, я ще не така стара.
Вона в тіні під’їзду стояла, обличчя не було добре видно, але вона точно була рудою. Поки Інна Михайлівна описувала зовнішність дівчини, Іра блідніла ще більше. -Мамо, у мене була тільки одна подружка руда, але Алли не стало минулого тижня через автоkатастрофу. Іра зайшла до кімнати і заціпеніла. На ліжку лежала така сама футболка, яку вона позичила подрузі у день трагедії. -Бути такого не може! Мама, вона потрапила в ава рію саме у цій футболці.
Перед тим, що сталося, вона обіцяла її повернути… Тепер і Інна Михайлівна зблідла. -Що ж нам тепер робити з нею? -Викинути! Ми не можемо її залишити. Коли Інна взяла футболку до рук, з неї випала записка. Мати з дочкою переглянулися, в обох мурашки пішли тілом. Іра підняла записку тремтячими руками і розгорнула її. “Я завжди виконую обіцянки. Дякую». Іра була готова знепритомніти.