2000 року мій тато поїхав на заробітки за кордон. Мама залишилася з 6-річним сином, моїм старшим братом, а наприкінці року на світ з’явилася я. Якось мама вирішила, що теж хоче поїхати до батька, оскільки подружжя має жити разом. Я залишилася під опікою бабусі з дідусем. Оскільки вони обоє працювали, то підшукали для мене няню Лесю.
Я довгий час не могла зрозуміти, чому дітей у садок водять батьки, а мене – Леся? Щороку, у день свого народження, я задувала свічки на торті і загадувала одне й те саме – щоб батьки були поруч. Коли мені було 4 роки, навпроти нашого будинку зупинився автобус. З нього вийшла мати. Коли вона запитала, чи я її пам’ятаю, я відповіла: — Пам’ятаю . Ви – тітка-мама.
Мама незабаром поїхала. Я ще більше поникла, і могла годинами не виходити зі своєї кімнати. Одного недільного ранку пролунав телефонний дзвінок. Це були батьки – вони зателефонували мені вперше. Коли з’явився інтернет, наше спілкування стало частішим і легшим. Мені скоро вступати, але я досі не бачила батьків і брата – крім того дня, коли приїхала мама. Звичайно, мені важко, але я щаслива, що вони в мене є – хоч і дуже далеко.