Я Ганна. Мені тридцять років, але почуваюся як п’ятдесятирічна. А все через недовготривалий, дуже невдалий шлюб і наступні за ним важкі роки. Навіть казати про це не хочеться. Але треба. Після розл учення, ми з сином залишилися без житла та засобів для існування. Нам дали притулок знайомі. Щоб прогодуватися, бралася за будь-яку роботу, аби платили. Спромоглася зняти для нас кімнатку. Були дні, коли ми з сином сиділи на хлібі та воді. Потім знайшла більш-менш нормально оплачувану роботу. Синові, Андрію вже чотири роки, і з ним набагато простіше, ніж півтора роки тому, коли я тільки розл училася. Але найважливіша подія, що минула за ці півтора роки – це те, що я зустріла Колю. Мій колишній і в підмітки йому не годиться.
Коли і своя квартира, і виховання лицарське, і хороша зарплата. Мрія, а не чоловік. Андрій прийняв дуже добре. Всі втрьох ідемо гуляти в парк, іноді чоловік забирає сина з садка, порається з ним. Він запропонував переїхати до нього. — Адже колись одружимося, — сказав він обіймаючи мене і сина. Р озлучення, і труднощі, що послідували за ним, залишили свій слід у звичках Андрійка. Він зараз нервовий і легко збудливий. — Труднощі позаду, і треба зосередитися на тому, щоб із хлопчика зробити чоловіка, — сказав Коля і взявся перевиховувати Андрюшу. Але найбільшою перешкодою планам Колі став нічний сон. Справа в тому, що
за час наших поневірянь, мій син звик спати зі мною. Зараз у нього своя кімната та своє ліжечко. Буває, що прокинеться вночі і не знайшовши мене поряд, починає плакати. Доводиться мені йти спати з ним. Ось цей момент д ратує чоловіка. — Треба привчати його до сна. Не можна потурати капризам. Ти його балуєш, — каже він мені. Я не хочу влаштовувати синові «шокову терапію», як вимагає Коля. Але й із коханим ро злучатися не хочу. Як мені бути?