П’ять місяців тому я знайшла роботу в одній конторі. Це було наприкінці вересня, а з 1 жовтня я вийшла на роботу. При співбесіді було озвучено стандартне і цілком прийнятне формулювання нарахування бонусів: працюй добре і отримуватимеш премію. Але що мене здивувало в цій конторі, то це те, що моїх однолітків не було. Усі співробітники віком за сорок років. Але я не стала цікавитись такою аномалією. Адже прийшла сюди працювати, а не тусуватися. Першого місяця я премії не отримала.
У мене навіть запитань із цього приводу не виникло. Я тільки вступила на посаду, поки освоїлася і призвичаїлася місяць уже пройшов. Два місяці, до кінця року зарnлата та премія за підсумками року у мене були, можна сказати, символічні. Що також не викликало в мені протесту. Я лише почала більше старатися. У середині січня до нас прийшов молодий співробітник. Трохи старший за мене. Але він уже був одружений і встиг наро дити двох дітей. І коли в лютому Андрій, так звали новачка, отримав премію, яка втричі перевищує мою, я була сильно здивована. Про премію я в нього не питала, він сам мені похвалився. Звичайно, я пішла поцікавитися у начальника причиною такого розподілу премії.
Начальник, трохи старший за п’ятдесят років, подивився на мене як на незрозуміло кого і пояснив свій підхід до премії: – Премія у новенького більша за твою, бо в нього дружина та двоє дітей. Йому їх утримувати треба. А в тебе не те що дітей, навіть чоловіка нема. На що ти будеш витра чати, на манікюр? – з глузуванням спитав він. – На що я витрачу мої гроші – це моя турбота. Я правильно зрозуміла, що доки не народ жу дітей, премія у мене буде суто символічною? – Так. Народ жувати треба, а не чужими преміями цікавитись. Йди працювати! Я вийшла, але за п’ять хвилин повернулася і поклала йому на стіл заяву про звільнення за власним бажанням.