Син, нарешті, приїхав … До села було не більше кілометра. Підійшовши ближче, він побачив лише п’ять-шість будинків із засніженими дахами. Василь навіть засумнівався-це чи село, в якій він народився і виріс. Тут все так змінилося. Він не відразу знайшов свій будинок, а коли дізнався — серце стислося болем. «Куди ж яблуні поділися? » — розгублено подумав Василь, згадавши, що перед будинком росли два дерева. І відразу ж забув про них, побачивши вікна. Вночі вони були чорні. «Спить», — хвилюючись, подумав він, квапливо витяг з рукавиці пальці і постукав у шибку. У вікні здалося чиєсь обличчя, подивилося на нього. Він не впізнав, хто це, і все ж неголосно покликав. Воно зникло. Василь пробіг по стежці до ганку, піднявся по сходах і зупинився перед невисоким дверима, вже знаючи, що ось зараз вийде мати, припаде до його грудей, заплаче …
Адже довгих двадцять років він не приїжджав до неї, тому що жив у далекій Америці. У сінях стривожено охнула засувка, і на порозі з’явилася жінка. А він дізнався її відразу. Це була сусідка — тітка Дарина. — Василь, — теплим, тремтячим голосом промовила вона. -Ти приїхав, ти нарешті приїхав! А чого ж не попередив? — Хотів зробити матері сюрприз. Він простягнув руку тітці. — Що ти, що ти, — втягуючи його за рукав в сіни, злякано промовила вона, — хто ж через поріг-то вітається! Переступи! Він переступив. І, чомусь турбуючись, неголосно запитав: — А де ж мама? Тітка не відповіла. У будинку було темно і тепло, як в рукавичці. Пахло квашеною капустою. Тітка Дарина металася в темряві, мабуть шукаючи сірники. «Погано живе», — переймаючись жалістю до матері, подумав Василь і озирнувся, шукаючи її. — А де ж мама? — ще тихіше запитав він. Тітка Дарина заплакала голосніше. — Так що ж трапилося? — тремтячим голосом запитав Василь і подивився на двері, немов сподіваючись, що ось двері зараз відкриється і увійде мати.
Але двері не відкривалася, а тітка Дарина, то сморкаясь в запраний рушник, то витираючи ним сльози, розповідала з усіма подробицями, як Степанівна захворіла, як вона сумувала і все чекала сина, і як недавно вночі непомітно померла … Чим більше тітка розповідала, тим сильніше розросталася біль в грудях Василя. Зіщулившись, він тупо дивився на підлогу, думаючи тільки про одне: як могло статися, що ось він їхав до матері, а її немає, а він сидить в будинку, де вона всього ще кілька днів тому жила, чекала його. Василь згадав ті довгі місяці, коли не отримував від неї листів. Як він послав телеграму, мало сподіваючись на відповідь. Але відповідь прийшла. Як зрадів тоді Василь! Цілий вечір розповідав він синові, яка гарна у нього бабуся, яка вона маленька і добра. А на другий день відправив їй гроші. Потім відправив ще, але одного разу мати написала, щоб грошей він не слав. Вона кликала його до себе, писала, що сильно скучила і хотіла б подивитися на онука. Василь обіцяв приїхати у відпустку, але зібрався тільки через двадцять років. І ось він приїхав, а матері немає.
Коли тітка Дарина прокинулась, Василь все ще сидів на лавці.
-Ой, та ти і не лягав! — вигукнула вона і глибоко зітхнула: — Я ось теж, Василь, коли поховала чоловіка, думала-кінець. Дуже любила я його … Спасибі твоїй матері, вік мені не забути її слів. «Тримайся, каже, заради діток крепись». Пам’ятаю, всю ніч проговорили ми з нею. І про батька твого згадали про тебе, і поплакали ми з нею погорювали. Вона все тебе чекала, говорила, що дочекається, що ти ненадовго на ті заробітки подався. Василь минув околицю, перейшов через дерев’яний міст, звернув до цвинтаря. Там він почав шукати новий хрест, тому що хотів сам знайти могилу матері. Але він бачив тільки старі, похилені хрести. Василь зупинився перед однією з могил, з висячим на цвяху свіжим хвойним вінком. Він повільно зняв шапку. «Хто сказав, що у неї на могилі красивий хрест? Хто його повинен був поставити, як не рідний син » — подумав він і тут же здогадався: це ніхто не говорив, це він сам так подумав … Він подивився на пірамідку зі свіжим вінком і, зовсім як колись в дитинстві, коли, провинившись, біг до матері і, втупившись у її плаття, завмирав, — впав на коліна, притиснувся щокою до зеленої морозної хвої. — Прости, мама, що не приїхав раніше …