Олена якраз сіла обідати, коли пролунав дзвінок у двері. Жінка зітхнула, поклала ложку і пішла відкривати. На порозі стояла її дочка Дарина зі своїм чоловіком Євгеном. – Мамо, забери свої речі з моєї колишньої кімнати, – з порога заявила Дарина. – Ми з Євгеном вирішили переїхати сюди! Вона сказала це так буденно, ніби просила про щось зовсім незначне. – Як це сюди?! – ахнула Олена. – Ти ж маєш свою квартиру, там і живіть. – Однокімнатна, і хтозна-де! – пирхнула дівчина, заходячи на кухню. – О-о-о, ти борщику наварила… – Однокімнатна квартира покращеного планування, в екологічному районі! – Олена посміхнулася, бачачи, як скривилася від цих слів донька. – І коштувала вона дуже недешево. – Все одно вона маленька. Між іншим, своїм переїздом сюди ми тобі робимо одну дуже велику послугу… – Та невже?! – сплеснула руками жінка. – Серйозно? І в чому ця ваша послуга? Дарина якось загадково перезирнулася зі своїм чоловіком.
Олена дивилася на них, і не розуміла, що відбувається. – У тому послуга, що тобі не доведеться постійно їздити до нас, – якось радісно сказала дочка. – Я тебе вітаю, ти скоро станеш бабусею! Олена мовчки дивилася на свою вісімнадцятирічну дочку. Потім перевела погляд на її чоловіка, всього на три роки старшого за Дарину. – Серйозно? У такому віці вони вирішили завести дітей? І це при тому, що жоден із них не працює? На що вони збираються виховувати дитину? – такі думки кружляли в голові матері. – Так, – сказала вголос вона. – Доню, здається, я чогось не розумію. Який зв’язок між твоєю дитиною та моїми до вас поїздками? – Ну як який? – тут вже здивувалася Дарина. – Ти, як хороша бабуся, сидітимеш з онуком, поки ми з Євгеном будемо вчитися. – По-перше, – натягнуто посміхнулася Олена. – Мені всього сорок вісім і найближчими роками як ти висловилася «хорошою бабусею» я ставати не збираюся. По-друге, якщо у вас не вистачило розуму оберігатися, це не означає, що ви повинні звалювати свої проблеми на інших.
– Ми планували цю дитину! – почервонів Євген. Хлопець і раніше тещу недолюблював саме за її звичку говорити прямо, те що вона думає. – Ви повинні радіти… – Ні, не повинна, – холодно зупинила його жінка. – Навпаки, я дуже розчарована. Моя дочка вкрай безвідповідальна. – Чому це? – здивована Дарина скочила з дивана. – Все пішло не за планом! – думала вона. – Мати повинна була стрибати від щастя, допомогти з переїздом і з покупкою посагу для дитини! Та й на життя гроші підкинути… – Тобі вісімнадцять, – Олена карбувала кожне слово. – У тебе немає освіти, немає роботи, немає грошей. Твій так званий чоловік теж іще студент, який жодного дня у житті не працював. Ви на що дитину зібралися виховувати? Це вам не іграшка! Дитина постійно хоче їсти, речі миттєво стають малими, та й на ліки доведеться витрачати чимало! – Ти допоможеш! Кілька років всього, а потім Євген отримає диплом, знайде роботу і все буде чудово!
– Тобто, по-твоєму, я маю звільнитися з керівної посади, втратити хорошу зарплату і сидіти з вашою дитиною? Так? Дівчина охоче кивнула, подумавши, що мати близька до згоди. – Ти з чоловіком навчатимешся. Так? – Дарина знову кивнула, тільки цього разу не так упевнено. – А жити ми будемо на що? – У тебе є заощадження, – вже зовсім невпевнено промовила дівчина, перезирнувшись із чоловіком. – Є, я цього не заперечую. Ось тільки витрачати їх я не збираюся, – Олена глибоко зітхнула, збираючись із думками. – Значить так. Переїжджати ви нікуди не будете. Сидіти з вашою дитиною я так само не буду. Забезпечувати вас тим більше не буду. – Але ти маєш допомогти! Я твоя дочка… – Маю? Я тебе виховала? Виховала. Ти ніколи ні в чому не потребувала. Житло тобі купила? Купила, разом із машиною. За освіту заплатила? Заплатила, за всі курси одразу. Більше я тобі нічого не винна. – Я тобі онука ніколи побачити не дам! – вигукнула Дарина, хапаючи свою сумочку. – Допомогти вона не може!
Олена тільки плечима знизала. Ну ні, то ні, плакати вона точно не стане. Дарина пішла, майже тягнучи чоловіка за руку. Олена щиро не розуміла дочку. Де вона помилилася у вихованні? Чому зі слухняної та відповідальної дівчинки вона стала отакою нерозумною дівчиною? І це лише за один рік окремого життя! Хіба цьому її вчили? Коли Дарина познайомила з нею свого нареченого, жінка змирилася. Нехай живуть. Хто зна, може цей шлюб буде гармонійним і довгим. Але новина про вагітність Олену підкосили. У вісімнадцять! Не маючи нічого за душею! Сама Олена зважилася на дитину лише у тридцять, будучи впевненою, що зможе дати їй усе, що тільки буде потрібно. – І що тепер робитимемо? – роздратовано поцікавився Євген. – Твоя мати повелася зовсім не так, як ми розраховували. – Щось… Сама не знаю, що… Раз із квартирою не вийшло, дитина зараз зовсім недоречна! Де брати гроші? Ну, припустимо, спочатку я заберу гроші з університету, все одно вчитися поки не зможу.
Та й не цікава мені ця спеціальність зовсім, – Дарина нервово ходила по кімнаті, намагаючись вигадати план дій. – А потім що? – Працювати піду, що… – хлопець скуйовдив волосся і глянув на дружину. – А там дитину в садок, а ти вчитися підеш. А там, дивись, і твоя мама мʼякшою стане… …Пройшло двадцять років. Микола прийшов до бабусі з єдиною метою – вмовити пустити пожити його з вагітною нареченою. І цього він навіть не приховував, просто з порога почав розмову. Олена тільки гірко посміхнулася. Ну, ніби в минуле повернулася! Донька колись хотіла того ж, та й говорила тими ж словами! – Колись я твоїй матері вже відповіла на це запитання. Ту ж саму відповідь почуєш і ти… Ні, мої любі. Я хочу на старості років пожити спокійно! Навіщо мені в квартирі шум і гамір? – Бабусю, давай серйозно, гаразд? – насупився хлопець. Він, звичайно, знав, що легко не буде, але все ж таки сподівався на краще. – Ти вже у віці. Одній тобі важко…
– Мені? Мені однієї чудово! – зупинила його жінка. – Ти навіщо одружуватися зібрався, якщо ще на ноги не став? Чи що, чекаєш, поки я на той світ вирушу? І квартира тобі дістанеться? Чи твоїй матері, яка до мене кілька разів на рік приїжджала, на свята? – А кому? – Які ж ви наївні… Олена посміхнулася. Вона зрозуміла все ще тоді, двадцять років тому. Дарина дотримала свого слова і перші кілька років онука не показувала. Приїжджала, забирала подарунки, цікавилася, чи не передумала мати віддати їм квартиру і їхала. Так, так, дочка з чогось вирішила, що вони повинні помінятися квартирами. Мовляв, ти живеш сама в трикімнатній, коли ми втрьох тулимося в однокімнатній. Олені така вимога звісно ж не сподобалася. Коли Миколі виповнилося пʼять років, Дарина почала брати його з собою на зустрічі з матір’ю.
Сподівалася, що він допоможе їй досягти свого. Не вийшло. Олена, звичайно, хотіла б брати участь у житті онука, але тільки на своїх умовах. Зрештою після чергової сварки, коли Дарина заявила, що всеодно отримає квартиру, не зараз так через кілька років, натякаючи на вік матері, жінка вирішила укласти договір з однією милою дівчинкою. Люба допомагала їй абсолютно безкорисливо, жодного разу не натякнувши на винагороду. В принципі, квартирі їй навіть не була потрібна, тому що батьки в неї були досить забезпеченими і єдиній донечці житло вже придбали… …– Чого мовчиш? Я права, так? Ну так от, я ж кілька років тому уклала договір ренти. Квартира вам не дістанеться… Микола мовчки пішов. Він ріс упевненим, що в майбутньому квартира бабусі буде його. Він навіть чекав, коли вона вже… Коли її не стане… Коли житло звільниться. А тут така невдача…