Віра Василівна та Микола Петрович прожили довге життя. Все в них було – радості й смутки, безгрошів’я й багатство. Одного разу вони навіть мало не розлучилися через сусіда, який, як думав Микола, був небайдужий до Віри, але виявилося зовсім до іншого… Сусід часто з’являвся, як навмисне, перед приходом Миколи з роботи, і йшов одразу ж, коли його бачили. Микола подумав на зраду, запідозрив недобре. Але якось він прийшов раніше. Через п’ять хвилин з’явився й сусід. – Вірочко, біленької б мені. Не даси, то скажу чоловікові, що ти моя коханка! – Йди звідси, «коханцю». Питай у Марини. У неї завжди є, а я тобі тримати навіть не буду. Віра виставила його з двору. Тут з-за сараю і вийшов Микола. Нічого не сказав дружині, тільки вуса пригладив. – От недолугий, погане подумав, розлучитися хотів на старості років, – подумав він. – Де б я ще таке золото знайшов? – думав він. – А скоро пенсія. Якщо в молодості нічого не було, то й чекати вже нема чого… …Подружжя святкувало ювілей свого весілля. Золоту дату – півстоліття разом. Вони готувалися, дітей, онуків запросили, племінників, та й іншу рідню. Нікого не забули. Жили не бідно, і ювілей вирішили відзначити як годиться. Замовили ресторан, тамаду.
Ресторан у їхньому селищі був один, старенький, вибирати не було з чого довелося. Не аби-який, але готували добре. Та й не вдома ж приймати таку кількість гостей. Приїхали усі. Страви були різні і на будь-який смак, від простої картоплі та огірочків, до ікри та екзотичних фруктів. Усі вітали їх, пили, їли, веселилися. Бенкет добігав кінця, веселі гості розійшлися. Хтось поїхав на таксі, хтось на своїх машинах. Залишилися тільки діти, три дочки з чоловіками і син із дружиною. Попереду ще один вихідний, дочки у батьків бувають дуже рідко. Найчастіше їздить син. Один з одним давно вже не бачилися. Свято вирішили продовжити вдома у вузькому колі. Батьки втомилися й пішли спати, а діти вирішили посидіти ще. Розмовляли голосно. Віра Василівна щось не могла заснути. Вона почала прислухатися до розмови дітей, і раптом застигла від почутого. Діти говорили про них! Про батьків… – Це ж скільки ж вони грошей викинули, найдорожчі страви вибрали! – Ага, а ведучий чого вартий, і ще доплатили за продовження. – Зовсім вже. Гроші на вітер викидають. – Ось і ми про те саме. – А у них попереду два ювілеї, матері через місяць 70, а батькові до Різдва 75. – Ну, і що вони ще придумають?
– А щоб не вигадали, це їхні гроші, – Віра Василівна раптом почула голос єдиної невістки. – А тобі яке діло?! Ти тут взагалі остання, хто може рота відкривати! – Сестричко, пригальмуй, не треба до моєї дружини галасувати. Вона права. – Вам добре говорити! У вас є все! – У вас у всіх теж все є. Не треба прибіднятися. – У наших дітей кредити, могли б їм ці гроші роздати, аніж бенкет такий влаштовувати. Чого старим треба? Та й грошей у них багато, могли б кожному дати й більше. – Це їхні гроші. Наш дядько не мав рідні, окрім нашого батька. – А ми! Ми теж рідні. – Закони успадкування ніхто не скасовував. – Це так, але могли б і поділити все. Їм навіщо? Однією ногою вже на цвинтарі. А нам усім дуже треба зараз. – Я пішла спати. Мені гидко це слухати. Це ж ваші батьки, – знову сказала невістка. – Яка ніжна, правильна! Йди спи, дитячий час минув. Без тебе вирішимо, що робити. Вам не треба, значить, нам більше дістанеться. – Треба їх стримати від подальших витрат, бо всю спадщину дядька за вітром пустять… Вони ще довго говорили, але Віра Василівна слухати їх не могла. У неї розболілася голова, та вона й так усе вже зрозуміла.
Випивши пігулку, вона заснула… …Вранці діти встали пізно. Дочки одразу почали з нею розмову: – Мамо, не треба таких витрат. Ми самі приїдемо й організуємо тобі день народження. Не треба гостей стільки кликати. Навіщо? Ми твої діти – і досить гостей. Навіщо твоя рідня? Навіщо ці старі? – Ми завжди були дуже дружні. А старі – мої колеги. Я така сама стара, як ти висловилася… – Я не це хотіла сказати. – Це ви свої свята влаштовуйте, як бажаєте, а ми з батьком самі вирішимо. Може це останні наші свята. – Це ж стільки витрат! – А не треба наші гроші рахувати. Вони чесною працею зароблені нами та вашим дядьком. Вам мало допомагали? – Ну, ми ж не про те. – Про те. Думаєш, ми зовсім вже? Думаєш, свята не заслужили? Або більше ані слова про гроші, або взагалі спадщини не буде. Знайдемо, куди все прилаштувати. Мені соромно за вас. Потім відбулися і два ювілеї батьків, звичайно, не з таким розмахом, як весілля, але теж добре. Сім’ї дочок вважали за краще їхати одразу, переживали, що хтось із них не стримається і почне знову розмову про гроші… …Минуло десять років. Віра Василівна та Микола Петрович відсвяткували ще три свої ювілеї. Розмах був уже не той… Вік…
Дочки, думаючи, що розмову минулих років забуто, вирішили знову нагадати матері з батьком про гроші. – Які ви настирливі, трохи вже залишилося – зачекайте! – Ми маємо знати, на що нам розраховувати. Нас троє. – Троє?! – здивувалась Віра Василівна. – А кого ви не порахували? Брата? – А що, у нього все є! – Він найбільше працює. – Молодий він ще, хай працює. А ми вже самі пенсіонери. – Так і пенсіонери багато хто працюють. Вам грошей не вистачає? – Звичайно, не вистачає. Хіба проживеш… – Кому не вистачає, той іде працювати. Десять років тому ми дали вам усі гроші. Батько так вирішив, хоч і не заслужили ви, але гроші його, тож я погодилася. А ви куди їх поділи? Ні справи своєї не відкрили, ні квартири для оренди не придбали. Я хоч і стара, а розумію. Ви все спустили на відпочинок, а ще нас дорікали розкішними святкуваннями. Розумно лише ваш брат вчинив – бізнес відкрив. Ось і працюють разом із дружиною. А грошей більше нема. Ми всі вам тоді віддали.
Поділили порівну. – А живете ви як? На пенсії? Вам вистачає? – Вистачає, а якщо не вистачає, то син завжди допоможе. Адже ми вклалися у його бізнес. У вас теж вклалися, але прогадали. – Так і розраховувати нема на що? – Чому ж? Є будинок, машина, собачка з кішкою. Все вам і дістанеться. Вже літні дочки пирхнули і пішли… …Після того, як не стало батьків, залишилося лише те, що говорила мати. Машина стара, собачка з кішкою ні до чого, будинок не потрібний. Все було вирішено продати… Син Віри Василівни та Миколи Петровича викупив частки сестер. Тепер його родина приїжджає на дачу, пригадує батьків. Коли їх немає, за дачею доглядає син того самого сусіда, що по біленьку бігав. Машину відреставрували – пам’ять про батьків все таки. А собачка й кішка так і живуть, куди ж їх подіти?