Маша збирала на квартиру. — Бачила, — шепотілися колеги, — у нових штанах прийшла… і кросівки нові… — Так, брендові, я відкрила їхній сайт, ця пара кросівок цілий стан коштує… — відповіла колега Свєта. — Щодня в кав’ярню ходить на перерву, а щоранку приходить із чаєм. Вона витрачає гроші даремно – на ганчірки та їжу, – обурювалася Аліна, – а потім ниє, що хоче квартиру куnити… — Ну, звичайно, з її запитами і витратами, — відповідала Свєта, — квартири, як мінімум, рік ще не бачити… Маша все чула. Чула і сміялася собі під носа. Одяг вона куnувала виключно в магазинах вживаного одягу та аксесуарів.
Вона промивала одяг кілька разів і залишала сушитися на балконі кілька днів, щоб усі запахи зникли. Кав’ярня? Власником там був колишній одногрупник Маші. Дівчина працювала в нього на їжу. Вона керувала їхніми соціальними мережами. А чай… так, раз на місяць Маша могла собі дозволити склянку чаю, але далі цілий місяць вона ходила з цим стаканчиком у руках. Поки колеги обурювалися, Маша сіла на своє місце і почала працювати. Дівчина мріяла привезти своїх батьків до міста. Тут у неї мала бути квартира для цього. Саме заради квартири Маша жила, заощаджуючи на всьому.
Пройшов приблизно рік. Весь цей час такі їдкі розмови колег супроводжували Машу щодня, проте на них Маша анітрохи не ображалася – може, з боку її старань не видно. Якось Маша принесла величезний торт із собою на роботу – нещодавно мала день народження – вирішила відзначити і з колегами. — Бажаю тобі куnити свою квартиру цього року, — сказала Аліна з легкою іронією в голосі, адже вона була впевнена у протилежному. — Дякую, але я вже… — сором’язливо відповіла Маша. – Вже? Як так? — Втрутилася Світлана. — Ну так. Місяць тому я закрила іnотеку. Маша була щасливою. Вона куnила квартиру своєю працею. Ніхто їй не доnомагав, ні від кого вона не залежала. Попереду на дівчину чекали нові досягнення, яких вона досягне завдяки швидкому підвищенню на роботі.