– Що ти тут робиш? – Віра, прийшла з роботи, застала у своїй квартирі колишнього чоловіка. Він сидів і тихо пив чай на кухні. – Чай будеш? Він ще гарячий, – спокійно промовив Віктор. – Я питання задала. Що ти тут робиш? – повторила Віра. – Чай п’ю, – знову ж таки спокійно повторив Віктор. – Навіщо ти прийшов? І де ти взяв ключ. Ти казав, що загубив їх, – здивувалася жінка. – Ну, загубив, а потім знайшов. Я до тебе. Можна я повернусь, – сказав чоловік. – Погуляв собі, і повернусь? – не зрозуміла Віра. – Вибач. Я зрозумів, що з тобою краще. Ну пробач, – тихо сказав Віктор. – Не треба. Чаю попив? До побачення, – відповіла жінка. – Навіщо так одразу. Мені нема куди йти. Адже квартира тобі залишилася при розлученні, – спробував пояснити чоловік. – У тебе батьки є, а за квартиру я тобі все виплатила. Тепер вона моя, – сказала Віра. Їхнє розлучення було не з легких. Квартира була в іпотеці, яка добігала вже кінця. Спільно нажите майно чоловік хотів забрати все собі. Його коханка народила дитину, а тут дітей не було. Йому квартира потрібніша. То був його другий загул. Більше Віра терпіти не збиралася. Розлучення. Захотів квартиру – справедливо ділитимемо. Більшість грошей було дано батьками Віри. На суді, зрозумівши, що йому мало що світить, він погодився на компенсацію.
Віра взяла кредит і все одразу йому виплатила. Тепер вона єдина господарка цієї квартири. Працювала і батьки допомогли. Усі кредити та іпотека закриті. Боргів немає. А тим більше перед колишнім чоловіком. – Навіщо тобі одній така величезна квартира? – раптом запитав чоловік. – Чому одній? – здивувалася Оксана. – Мама сказала, що ти сама живеш. Може, почнемо все спочатку, – усміхнувся Віктор. – Це вже ні! Давай на вихід. Чай попив і хватить. Бувай, – категорично відповіла Віра. – Чому так категорично? Бувай. Добре, я піду. До побачення. Скоро побачимся. Віра забула забрати у нього ключ, та він може його і не дав би. А може, й копію встиг зробити. Потрібно терміново замок поміняти, подумала вона. Кохання до цієї людини вже немає. Немає й поваги. Він сам усе розтоптав при зраді та розлученні. Наступного дня ввечері до неї прийшла колишня свекруха. Вона в їхньому житті раніше ніяк не брала участі. При розлученні тримала нейтралітет. – Віро, привіт. А ти все така ж нарна. А мій негідниу. От говорила я йому, не треба розлучатися з тобою. – Та це вже в минулому. Що ви хотіли. – Ну, ви помиритеся? Адже вам так добре було. – Ні. У мене своє життя. У нього своє. Я йому нічого не винна. – За старою пам’яттю, нехай поживе в тебе. Може, все й складеться. – Не складеться. – Йому допомога зараз потрібна.
– Він що занедужав? – Ні. Боргів у нього повно. Та й ця його… всі гроші з нього виманила. А дитина виявилася не його. Ось і вийшло так. Від неї пішов, а борги залишились. – Смішні ви. Я за цю його жінку, борги віддаватиму? Сам хай і віддає. – Та він сам віддаватиме. Йому жити нема де. – А ви? – А я не можу його утримувати. У мене маленька пенсія. – А я утримувати його не збираюся. І у квартиру впускати теж. Бувайте. – Ти подумай, він же добрий. Зрозумів усе. – Ага. Подумаю. Звичайно ж, думати вона не збиралася. Все скінчено. Давно скінчено. Прийшов майстер міняти замок. Поки він з ним порався колишній чоловік знову прийшов. – А ти хто? – одразу запитав він у майстра. – А ти? – Андрію, підійди сюди, – вигукнула Віра з кімнати. Майстер пішов на поклик. – Ви вибачте, не могли б підіграти. Це мій колишній чоловік. Через нього замок і міняю. Скажіть, що ви мій наречений. Будь ласка. Я вам навіть доплачу за це, – з благаючим поглядом тихо сказала Віра. – Звичайно, люба, – і він знову попрямував до дверей, – ви все ще тут? Що треба? – То я до дружини прийшов. – А. То ти колишній чоловік. Так це тепер моя жінка. У нас весілля незабаром. – А вона нічого не казала. – Так ти й не питав. – А ти звідки все знаєш? – А у нас немає секретів. Давай, йди звідси.
Ключ можеш викинути, – майстер засміявся слідом. – Дуже дякую. – Та облиште. Розумію. – Скільки я вам винна? – Ну, за розмову з колишнім чоловіком – чашка чаю. – Ну, може ще щось? Міцніше за чай у мене немає нічого. Може гроші? – Ні. Чаю вистачить. Міцніше я не п’ю. Зовсім. Батько полюбляв. Після розлучення весь час до нас ходив, гроші у мами просив, ключ теж не віддавав. Я на замок заробив та поміняв. Листівки, газети роздавав. Матері допомагав. Від батька не було допомоги. – Дякую вам велике. Хоч цей тепер перестане ходити сюди. У суботу пролунав дзвінок у двері. Господи, знову прийшов, чи його мама, подумала Віра. Дзвонити продовжували. Потрібно відкрити. На порозі стояв Андрій. – Доброго ранку. Я прийшов вас запросити на прогулянку. У нас із мамою є дача. Можемо прогулятись там. Або містом. Ви не проти? – Тоді на дачу. Сто років не була за містом. – Добре. Я чекаю на машині біля під’їзду. Вийшовши з під’їзду, Віра подивилася на всі припарковані машини. Чим може їздити майстер, який вставляє замки? – Я тут. – Яка в тебе гарна машина? – А ти що тут хотіла побачити? Старий жигуль? – Та ні. – Ну що в село? – Так. Село було майже одразу за містом. – Нічого собі дача? Це ж будинок. – Це бабусі дім був. Зараз мамин. Ми тут часто буваємо. Тільки не дивуйся. Грядок немає. Тільки квіти та сад. І то квіти такі, за якими догляду менше. Ми тут просто відпочиваємо. Назустріч їм вийшла жінка.
– Це моя мама, Вікторія Леонідівна. Це Віра. – Як у вас добре, тихо. Вікторія Леонідівна була чудовою господаркою. Будинок сяяв чистотою. А пироги видавали казковий аромат. Віра давно не їла таких пирогів. – Дуже смачно. Дякую. Прямо як раніше у бабусі. – Я теж люблю пироги. Мені тут більше подобається, особливо зараз. Ніхто не заважає. Тихо. А ви йдіть гуляйте. У нас гарне озеро. Вихідні пройшли непомітно. – Ну що, тобі сподобалося? – Дуже. – На правах нареченого запрошую наступних вихідних на рибалку. Любиш риболовлю? – Мабуть люблю. Зачекай, які права нареченого? Звідки? – Ну, як же. З тієї самої хвилини, як твого чоловіка спровадив. – Ми так не домовлялися. – Ще як домовлялися. Обидва засміялися. Усі літні вихідні вони проводили в селі. Мама Андрія теж іноді приїжджала, пригощала їх пирогами. В один із вихідних вони пили чай. – З’їж ось цей. З капустою він найкрасивіший, – Андрій простяг їй пиріжок. – Я сьогодні може з м’ясом хочу. Ну, давай, з м’ясом другий буде. Ой. Вікторіє Леонідівно, це ваше, напевно коли пекли, воно злетіло, – сказала Віра, простягаючи їй обручку. – Ні, дівчинко, це твоє.
– Моє? – У тебе зовсім нема романтики. Це Андрій придумав. Мене сьогодні не буде, ми із сусідкою до міста їдемо. Їй треба з покупками допомогти. А ви відпочивайте. Бувай. Вікторія Леонідівна поїхала. – Ти вийдеш за мене заміж? – Так. – Пиріжок із м’ясом? – Так. – Але ж ти з капустою завжди любила. – Так буває. Я думаю, у нас буде малюк. – А чому ти одразу не сказала? – Я ще не впевнена. Але найімовірніше це так. – Ура. Мама зрадіє. Ти дуже сподобалася. Весілля зіграли скромне. Родичів мало, друзів ще менше. Жити стали у квартирі Віри. Холостяцьке житло Андрія почали здавати. Звичайно не забували про маму та її дачу. Діти, що з’явилися один за одним, радували батьків і бабусю. – Треба твому колишнього чоловіка дякую сказати. – За що це йому, дякую? – Ну як, якби він не приходив до тебе, то й замок міняти не довелося б. Ми б і не познайомились. – Ну, тоді дякую йому.