Я дивилася на маму і відчувала сильне роздратування. Ну чому з віком люди стають такими неприємними? Коли їсть, постійно кришить і голосно чавкає, бо зубів немає, сидіти за одним столом із нею неприємно. Мамі вже вісімдесят. Якоїсь миті я зрозуміла, що жити з нею в однокімнатній квартирі просто неможливо. Своїм хропінням вона не дає мені спати, їсти поряд з нею гидко, а ще постійно всякими проханнями дошкуляє.
Мені лише тридцять чотири. Мама мене дуже пізно наро дила. Я впевнена, що якби не мама, я давно налагодила б особисте життя. Але як можна привести в будинок чоловіка, коли там мама nохилого віку. Я також жінка і хочу особистого щастя. Я поцікавилася у знайомих і знайшла для мами гарний будинок для людей nохилого віку. Там їй могли забезпечити і проведення часу, і необхідний догляд.
Коли я повідомила матері про своє рішення, почалися безглузді сльо зи та істерики. -Як ти можеш мене з мого дому вигнати? Я сама тебе виховала! Ці її сентименти дуже дратували. Після її переїзду мені стало значно комфортніше жити. Тільки через тиждень зателефонувала сестра мами, почала мені дорікати, що я маму покинула. Це абсурд! Хто її покинув? Я їй, між іншим, перебування у відповідному закладі сплачую.