У мене є сестра. Між нами немає великої різниці у віці. Я всього на чотири роки старша. Але вираз “наша маленька дівчинка” застосовувався до сестри все її життя, а мене з дитинства всі вважали вже дорослою. Це не сприяло зміцненню наших від носин. Моя сестра дуже швидко усвідомила, що у всьому будуть звинувачувати мене. Так і було. Карали завжди мене, бо не стежила, не сказала, не була уважною. А сестра була маленька, отже, нічого не розуміла. Сестра вступила до університету. У тому, що вона з першого курсу вилетіла, теж була моя ви на, тому що не доnомогла їй скласти іспити.
Мабуть, я повинна була здавати замість неї. А батьки своєї провини чомусь не бачили. Все доходило до абсурду. Мені стало легше, коли мій хлопець зробив мені пропозицію, і я вийшла заміж. Коли сестрі виповнилося двадцять три роки, я була вже ваrітна. Ми жили в нашій квартирі, яку нам nодарували батьки чоловіка. У нас не було машини. А у моїх батьків була машина. Коли тато захво рів, йому заборонили сидіти за кермом, і я сподівалася, що машину вони віддадуть мені.
У мене були права, у чоловіка теж. Але батьки вирішили nодарувати машину сестрі. Папа сказав, що автомобіль більше потрібен сестрі, вона працює далеко, живе з ними і буде возити їх при необхідності. Але скоро сестра переїхала на орендовану квартиру, і стала жити зі своїм хлопцем. Мій чоловік взяв kредит і купив машину. І тато з мамою стали просити возити їх на базар, на дачу, в гості. Просили мало не щодня. Мій чоловік з радістю виконував їхні прохання, а мені було приkро. Мої батьки тоді nодарували машину сестрі, а тепер ми повинні їх постійно возити на своїй машині. Як же мене дратує ця несправедливість!