Марія готувала вечерю, коли у двері подзвонили. На порозі стояла Ольга. – Подруго, це правда? – у голосі Ольги звучала непідробна цікавість та здивування. – Про що ти? – спитала Марія, хоча й здогадувалася, що саме має на увазі подруга. – Мені тут пташка на хвості принесла, що ви з Віктором розлучаєтеся! – Ну, знаю я цю пташку, – посміхнулася Марія. – Не ображайся, – поспішила згладити ситуацію Ольга. – Але ж це правда? – Правда. – З чого раптом? Адже ви так добре жили! Усі на вас рівнялися! А як же Оксана? Вона ж душі в батькові не має! – Оксана продовжує спілкуватися з батьком. Я не проти. – Але що сталося? Маріє, не томи! Віктор тобі зрадив? – Ні. – Тоді, може, почав випивати? – Ні. – Невже руку підняв? – Ти що кажеш таке? – Тоді в чому річ? Хіба можна ось так просто розлучитися після восьми років шлюбу? – Звичайно, не просто так, – зітхнула Марія. – Я хочу дитину, а він категорично проти. – І лише через це? – Здивувалася Ольга. – Цього тобі мало? – обурилася Марія. – Не розумію. Хіба через це розлучаються? Потрібно домовлятися. – Я намагалася. Але його аргументи просто вбивають. Йому хочеться бути головною «дитиною» у нашому домі.
– Як це? – Дуже просто. Він заявив, що хоче спокійно жити, нормально висипатись. А ще сказав, що я навіть не уявляю, як важко ростити дитину і скільки це коштує. Він мені! Наче сам Оксану виростив, а я просто поряд проходила. – Але ж він частково правий… – Правий? – Марія підвищила голос. – Живе у моїй квартирі, користується прибутками від мого бізнесу, їздить на моїй машині! Йому нічого не потрібно: ні нова квартира, ні краща машина, ні повноцінний відпочинок. «Навіщо тобі море, якщо є озеро?» – це його слова. Сидить в офісі, час вбиває, а вечорами за іграми. У мене питання: чи ти взагалі мужик, чи хто? Я йому прямо сказала, що доросла дитина мені більше не потрібна. – І що він? – Попросив, щоб я знайшла йому квартиру, уявляєш? Хочеться бачити поруч дорослу людину, а не вічно маленького хлопчика.
Хотіла, щоб Оксана мала брата чи сестру, а він і це зруйнував. Нехай тепер живе, як хоче. – Ти різко з ним. А коли заміж виходила, про що думала? Я ж казала: погано, коли дружина старша за чоловіка. Це суцільні проблеми. – Тоді я думала, що це навіть добре. Молодий чоловік – це привід для гордості. Думала, раз молодий зробив пропозицію, значить, я прекрасно виглядаю. Яка різниця у сім років? Тепер розумію: сама винна. Все чекала, що він подорослішає. А він мене за мамку прийняв. Ні, подруга, розлучення – це рішення остаточне. Жаль, що я так довно тягнула. Потрібно було раніше. – Маріє, ти так кажеш, ніби ніколи Віктора не любила. – Може, й любила. Але це не привід псувати собі все життя. Я не пропаду, сама знаєш. А він матиме шанс стати чоловіком. Інакше він так і залишиться хлопчиком.
– Жаль Оксану… – Не варто. Віктор її батько, і я не збираюся втручатися у їхні стосунки. Не налаштовуватиму доньку проти нього. Сподіваюся, що ми зможемо залишитись друзями. Йому ж ділити нема чого: як прийшов на все готове, так і піде. А батька доньці ніхто не замінить. – Ти добра. – Просто знаю, як це важливо. Щоправда, Віктор уже зараз приходить чи не через день: начебто з донькою посидіти, а сам поїсти попросити, то грошей. Прямо як дитина. – А ти? – Що я? Годую. Але грошей не даю. – Коли суд? – За три тижні. – Може, ще передумаєш? Адже ти шкодуєш його… – Навряд. Ти тільки-но сама підтвердила, що в мені прокидається материнський інстинкт. А я не хочу бути мамою для чоловіка! Хочу бути коханою жінкою. І хочу дитину. Хочу жити за кам’яною стіною та бути слабкою, а не сильною. – Не плач, Маріє, – Ольга почула, як здригнувся голос подруги. – Правильно чи ні, лише час покаже. Але ти маєш рацію в одному: так хочеться бути слабкою…