Віра Їхала В Маршрутці — А Навпаки Стояв Дорослий Чоловік І Дивився На Неї. У Якийсь Момент Той Підійшов І Тоpкнув Дівчину За Руку: » Віра? »

Віра сиділа біля вікна в маршрутці, хотілося спати. Ніч була неспокійною, снилися кошмари. На проході стояв сивий чоловік і весь час витріщався на неї. Було ніяково від його погляду. Коли поруч звільнилося місце, він присів біля неї, як і раніше кидаючи погляди. Вона відвернулася до вікна, закрила очі. Чоловік торкнув за лікоть. — Віра? — Так, ми знайомі? — стрепенулася вона. — Я Женя, не впізнаєш? — Женя? Женя! … Сон пропав, Віра тільки зараз дізналася колись улюблені очі, губи і посмішку. Тут же зніяковіла, вранці поспішала, навіть губи не нафарбувала. Знала, що виглядає не кращим чином. — Женя …, скільки ж ми з тобою не бачилися? — Сорок років, Віра … але я тебе впізнав, відразу … Ти поспішаєш? Може посидимо де? — У мене справи, Женя, я не можу ось так взяти і все відкласти, вибач … — Добре … може телефон залишиш?

— Так, звичайно, записуй. Віра попрямувала до виходу, стало якось не по собі. Вже нічого не хотілося. Вона повернулася назад додому. Чоловік ще спав. Приготувала сніданок, прилягла на дивані. Женя не виходив з голови. Перше кохання, перші мрії, перші сльози. Нахлинули спогади. Женя купив мотоцикл, приїхав на ньому, блискучому, в інститут. Хлопці заздрили, дівчата верещали від захвату. Він усіх по черзі катав. Віра хотіла піти, але під’їхав Женька. — Віра, ти куди? Сідай, прокатати з вітерцем! — Не маю часу, поспішаю, — збрехала вона. — Хочеш, в суботу покатаємося довше. — Я подумаю. У суботу хлопець з ранку стояв під вікнами і сигналив. Вони мчали на мотоциклі все далі від міста. — Ти навчиш мене водити? — запитала Віра. — Навіщо тобі це, ти ж дівчина? — Ну і що? — Добре, на наступні вихідні будемо вчитися. — А чого на вихідні, давай після занять, хоч пару годин?

— Я не проти, — зрадів Женька. Так мотоцикл звів їх разом. Незабаром хлопець сидів у дівчини за спиною, а вона носилася навколо полів. Вони з Євгеном проводили вільний час разом в поїздках. Прийшла любов. В інституті вони ходили, тримаючись за руки. Женя не відпускав її ні на хвилину. Була ще одна така пара на курсі — Олена і Саша, кращий друг Євгена. Олена чекала дитину, було помітно. Вони подали заяву, запросили Віру з Євгеном свідками. Після інституту Сашу забрали в армію, а Женя по здоров’ю не пройшов. Олена народила, Женя з Вірою стали хрещеними і опікали її з малюком, поки тато служив. Одного разу Віра поїхала до маминої сестри. Повернулася через два тижні. Євген весь цей час відвідував Олену один. Прийшли вони в гості до неї з новиною про весілля, яку Олена прийняла байдуже. Коли Євген гуляв з хрещеником в парку, дівчата розмовляли на лавці. — Я їду до Сашка. Він залишається на службі.

Не хотіла тобі говорити … Коли тебе не було, Євген приставав до мене. Не знаю, що найшло на нього. Просив тебе не говорити. Подумай, перш ніж виходити за нього заміж … Проводили Олену, вона вирушила до чоловіка в інше місто. Віра не могла забути того, що розповіла подруга. Чим більше Євген намагався догодити і зробити приємне, тим більше росло обурення. Їй здавалося, що він тим самим загладжує свою провину. Віра терпіти не могла з’ясування відносин. Навчена гірким досвідом батьків, тому нічого питати не хотіла, тим більше, обіцяла Олені мовчати. Вона любила, але не хотіла починати відносини з брехні. Коли боротися з собою стало несила, сіла в потяг і назавжди виїхала з міста. Згодом все перехворіло, вийшла заміж. У шлюбі, жила нормально. Чоловіка поважала, як батька своїх дітей і була вдячна за все.

Коли стали хворіти батьки, Віра з сім’єю повернулася додому. Пройшли роки, з пам’яті багато стерлося, щось відклалося на поличці. Олени вже не було, рано пішла з цього світу. Після повернення в рідне місто у неї була купа проблем, ні з ким не хотіла спілкуватися. Те, що її немає, Віра дізналася випадково. Женя подзвонив увечері. Вона не могла розмовляти, тому що поруч був чоловік. Домовилися на вихідні зустрітися в місті. Збиралася ретельно. Чоловік сказав, що якби вона не була в таких літах, подумав би, що на побачення. День видався теплим і сонячним, вибрали кафе на набережній. Говорили про те, про се, більше про успіхи своїх дітей, тему колишніх відносин не піднімали. Пом’янули Олену. Женя виявляється підтримував зв’язок з друзями до останніх днів куми. — Я знаю, що Лена мене оббрехала, — сказав він і взяв Віру за руку.

— Вона зізналася мені перед тим, як пішла. Видно хотіла гріх зняти з душі. Адже, коли ти пропала, я хотів піти з життя … Ми могли бути дуже щасливі з тобою. Але ти їй по вірила, а не мені. Олена заздрила нам, чисто по-жіночому зробила дурість. І ти зробила дурість. — Що вже говорити про це. У тебе сім’я, у мене сім’я, діти … — А чи були ми щасливі в сім’ях … Моя дружина пішла від мене. Я не міг дати їй того, що вона хотіла. А ти? Ти все отримала? — Чи не скаржуся, ми поважаємо один одного, чоловік, хороший батько … — Ти любиш його? — До чого ці розмови зараз, Женя. Стільки років пройшло, а ми як діти. Мені пора, справ повно. Рада була побачити тебе. — Знову тікаєш, боїшся розмови. — Ні, не боюся, ні до чого це все, бувай … З цього дня Віра часто думала про Женю.

Кілька разів нагрубила чоловікові. Він сказав, що вона останнім часом змінилася, дня не минає, щоб зауваження не зробила. Женя, як ніби спеціально, дзвонив, кликав на зустрічі. Доводилося брехати чоловікові, що подруги замучили дзвінками. Нарешті, втомилася від всього цього. Дістала сімку з телефону і викинула у відро для сміття. Якийсь час дзвінків не вистачало, утворилася порожнеча, але все поступово вляглося. — Що так смачно пахне? — запитав чоловік, обнявши Віру за плечі на кухні. — Твоє улюблене какао з молоком і млинчики, — посміхнулася Віра, — я накрила в саду. — Ти найкраща дружина, — чмокнув він її в краєчок губ. Минуле потрібно залишати в минулому. Подружки або друзі часто роблять нам боляче. Але життя продовжується.