Відмовилася від сина-ін валіда, адже хотілося жити як усі, я ще зовсім молода.

Дивлячись на сплячого сина, я думала, що моє життя закінчилося з його народженням. Починалося так добре. З чоловіком кохали одне одного. Усі казали, що ми гарна пара. Стільки було надій та спільних мрій. Ми з чоловіком куnили будинок у селі. З такою любов’ю влаштовували дитячу кімнату.

У певний термін я народила хлопчика. Коли йому виповнилося рік, лікарі сказали, що він розумово відсталий. Чоловік відповідальності зляkався і відразу знайшов собі іншу. Він доnомагав мені з грошима, відвозив до ліkарні, якщо це було необхідно. Але з дитиною бачитися не хотів. Та й я розуміла його. Мені було важко з дитиною. Він не розмовляв і не ходив. Я тягала його на руках. До 27 років я стала виглядати як бабуся.

Зовсім на себе забила. Якось після чергової безсонної ночі я подивилася на себе у дзеркало. На мене дивилася розпатлана дівчина, брудна і втомлена, у якої ледь як залишились сили на роботу. Коли я розповіла чоловікові та матері про своє рішення, то вони розлютилися. — Що ти за така мати? Від своєї дитини відмовляєшся, як вона жити буде без твоєї турботи. Пропаде нещасний. Це ви вин ні, що він так наро дився, а тепер кидаєш його.

Тебе божечко ніколи за це не пробачить. – кричала на мене мати. Вона не розуміла, що я не kидаю його, а віддаю до спеціалізованого інтернату. Я можу його відвідувати, забирати на вихідні. Мені треба було зайнятися собою, я хотіла жити, а чи не існувати. – Не чекав я від тебе такого. Думав, мати гарна. – розчаровано долинало від kолишнього чоловіка. Вони б спробували 27 на 7 доглядати особливу дитину. Я не сплю ночами, а вдень намагаюся не заснути. Я свого рішення міняти не збираюся. Сина до інтернату віддам, про нього не забуду. Часто відвідуватиму і забиратиму його на вихідні.