Анна Володимирівна уважно дивилася на дітей і не могла зрозуміти, чого ж вони хочуть від неї. А син і дочки хотіли умовити матір на nродаж будинку в селі, пропонуючи переїхати до них. — Ви що? Я ж тут все життя прожила! Куди я поїду? — Мамо, ну ти що? За твій будинок знаєш які rроші заnлатять? Не опмрайся-заявила старша дочка Таня. — У нас тобі буде краще і комфортніше. — Поживеш у нас, звикнеш до всього-втрутилася молодша, Віра. — Не в будинок престарілих же поїдеш. — А собачка, кішка? — Кота візьмемо, а собаку забере Дід Мітяй. Діти поїхали, А Анна Володимирівна пішла до сусіда, старого діда Митяя. Вона повідала йому про бажання дітей nродати будинок. — Та ти що!
— Не погоджуйся. — Та як я відмовлю, якщо діти просять. — Та ти що? Переїжджати в місто на старості років? Хлебнеш там горя. — Та що ти кажеш, старий. Адже діти рідні, не чужі. Посоромився б. Візьмеш собаку? Сусід кивнув і махнув рукою. Старенька зітхнула і вирішила зробити так, як просять діти. Через два тижні будинок був nроданий. Діти розділили rроші і стали вирішувати, хто перший забере маму. — У мене зараз ремонт в квартирі, я не можу, — сказала Тетяна. — А я їду на відпочинок. У мене путівка, — вимовила Віра. — Добре, раз ви так зайняті, на пару місяців я її заберу. А потім вибачте. Я і так ледве вмовив свою дружину, — резюмував син. Мати цієї розмови не чула.
Вона була у сусіда Мітяя, якому віддала собаку і попрощалася. Сусід виявився прав. Діти півтора року сперечалися, з ким житиме Ганна Володимирівна. Їй постійно доводилося переїжджати, і їй ніде не були раді. Син і дочки дуже швидко розтратили гроші, виручені від продажу будинку і почали у всьому дорікати стару жінку. І почалося: — Вітя, я не можу дивитися, як вона їсть. — Мамо, навіщо тобі цей кіт? Старий він уже. Ти з онуками так не няньчиш, як з цією звірюгою. — Не треба було nродавати будинок-nлакала старенька. — Ви ж говорили, що станете піклуватися про мене.
— Від цих грошей давно нічого не залишилося. Взимку у Анни пропав кіт. Літня жінка вийшла в коридор і стала одягатися. — Ти куди? — запитала Таня — Бусю знайти треба. Однак, як тільки Анна відкрила двері, вона побачила на порозі свого кота. Минуло кілька днів. Тетяна сказала матері, щоб та збирала речі: її відвезуть до Віти. Старенька зібрала свої нехитрі пожитки. Вона прийняла рішення повернутися в рідне село, попроситися до Митяя пожити. Жінка йшла і раділа теплому вовняному комочку, який її щиро любив і грів. У цей момент задзвонив телефон. — Що це за жарти? Де ти? — пролунав з трубки голос Тетяни. — Повертаюся в село. Я вам тільки заважаю. — Ну і відмінно. Всі тільки зрадіють. — Знаю, дочко, знаю…