Коли я наро дила дитину, чоловік став дуже нер вовим, а коли я дізналася про причину такої поведінки, ледь дар мови не втратила

У п’ятнадцять років я залишилася сиротою. Виховувала бабуся. Коли мені було двадцять два, не стало бабусі. І я залишилася одна у двокімнатній квартирі. У двадцять чотири роки я вийшла заміж. Чоловік мав власну квартиру, тому ми вирішили жити на його площі, а мою квартиру, що залишилася після батьків та бабусі, здавати в орен ду. Чоловік вмовив мене rроші від оренди віддавати свекрусі. — У неї інвалідність. Пенсія невелика. До весілля я їй підкидав rрошей. Тепер вони нам самі потрібні.

Але й маму без дотацій залишати не можна. Наро дила я через півтора роки після одруження. За час декрету наші стосунки з чоловіком поступово погіршилися. Він став дратівливим, бурчав, практично не доnомагав мені з дитиною. Потім додалися докори, що зі мною крім як про дитину говорити більше нема про що. До них додалася критика мого зовнішнього вигляду. Коли мені встигати поніжитися у ванній, накласти на обличчя маску, зайнятися нігтями, якщо з ранку до вечора то готую, то гладжу, то забираюсь і весь день зайнята дитиною. Упросити ж чоловіка хоча б увечері зайнятися дитиною, поки я буду впорядковуватися безглуздо.

Тут же починалася істерика, мовляв, він весь день робив, щоб утримувати сім’ю. Свекруха теж відмовлялася посидіти з дитиною через проблеми зі здоров’ям. От і не лишалося в мене часу для себе. Три роки минули. Доньку відправили до садка. Сама вийшла працювати. Незабаром одні докори змінилися на інші. З боку чоловіка: сорочка не попрана, три дні поспіль їмо одне й те саме. Свекруха теж не втрачала нагоди виразити: — Ну звичайно! Дочку спихнула в дитсадок, вдома нічого не робить, зате як із дому виходити, так одразу роздягнеться. Доньці йде п’ятий рік. Мене вже набридли докори чоловіка і натяки його матусі. Може, подати на розлучення? Навряд чи одній буде гірше, ніж із цією парочкою. Треба тільки наважитися.