Чоловік залишився без батьків, будучи старшокласником. І його з молодшими братами, і сестрою відправили б у притулок, якби не бабуся. Можливо, що її працями онуки виросли порядними людьми. Ми з чоловіком у шлюбі вже шість років. Йому тридцять сім, мені тридцять три. Народили двох дітей, одному чотири роки, другий немовля. Живемо у моїй квартирі, чоловік працює, а я перебуваю у декретній відпустці. З фі нансами проблем не маємо, чоловік навіть доnомагає бабусі. Його брат і сестра живуть у інших містах. Спілкуються один з одним по телефону.
Перші тривожні дзвінки продзвеніли приблизно півроку тому. У бабусі почалися проблеми із пам’яттю. Ішла з дому, забувала свою адресу. Добре, якщо на неї наштовхувалися сусіди і приводили додому, якось до її пошуків підключили волонтерів та розшукових собак. Чоловік поклав її до ліkарні на обстеження та, за необхідності, ліkування. Але ліkарі не могли їй нічим доnомогти. Стало очевидно, що жити сама вона вже не здатна. Чоловік вирішив забрати її до нас. Але як би я йому не співчувала, хоч би як усвідомлювала, що вона йому замінила батьків, але приводити додому до малюків людину, яка має проблеми з головою, вважала безумством.
Бабусі необхідні особливі умови, особливий догляд. А у двома з двома дітьми неможливо. — Ти пропонуєш кинути та забути про неї?! Вона ж мене не кинула! — Переконував мене чоловік. — Ну, твою сестру і твого брата вона теж не покинула і виростила. Чому вони не заберуть бабусю до себе? — Сестра живе в чоловіковій квартирі зі свекрухою, брат живе в квартирі, що орендується. Як вони можуть її забрати, переконував мене чоловік. — Але ж і ти живеш у квартирі дружини. — Знаєш, а я ніколи не сумнівався, що рано чи пізно ти дорікнеш мене своїм житлом, — образився чоловік… Вже тиждень чоловік живе з бабусею у неї вдома. Сподіваюся, що ця історія не завершиться роз лученням.