Мені здавалося, що я виходжу заміж за ідеального чоловіка. Але після весілля рожеві окуляри вnали з моїх очей, і я впізнала його справжнє обличчя.

Я вийшла заміж за чоловіка на 10 років старше. Поки він доглядав мене, все було чудово. Ми і театральні вистави відвідували, і в кінотеатр ходили, і з друзями тусувалися, і просто гуляли містом. Але як тільки офіційно оформили шлюб — стали жити самітниками. На думку чоловіка, і вдома є чим себе зайняти. Прибирання, прасування, телевізор. На крайній випадок можна почитати книгу. На роботі у мене — і комп’ютер, і купа паперів. Чим не телевізор та книга? А прибиранням і прасуванням не кожен день займатися? Але підняти чоловіка з дивана та витягнути погуляти – неможливо.

Підемо в кіно – дуже голосно і народу як оселедців у бочці. Ходімо в театр — ми з тобою всі вистави вже дивилися. Ходімо гуляти — погода не та. Підемо в гості до друзів – мої друзі такі ж домосіди, а твої надто галасливі. Покликати до нас у гості когось – це ж метушня та чужі люди у домі. Але якщо мені іноді й виходить наполягти на своєму і запросити гостей, то чоловік сидить із кислим виразом на обличчі. А одній мені, на його глибоке переконання, як заміжній жінці, ні до театру, ні до кіно, ні по гостях ходити недоречно.

Таку позицію мого чоловіка підтримує свекруха. — Нудно тобі? Народ жуй. Вмить нудьга пропаде. Про тишу мріятимеш. Але народжувати ще не хочу. По-перше, стосунки з чоловіком вселяють сумніви. По-друге, я і так через локдаун працюю на віддаленні. А тут ще й дитина. По-третє, я заробляю більше за чоловіка. Мій вихід у декрет суттєво вда рить по сімейному бюд жету. Ніколи не могла б уявити, що різний підхід до дозвілля може стати каменем спотикання у відносинах. Я люблю свого чоловіка і роз лучатися не хочу. Але сидіти затворницею теж не бажаю. І не бачу виходу із цих обставин.