Я вже давно працюю в садку і за ці роки бачила багато чого цікавого, наприклад, як діти з неблагополучних сімей самі йдуть в садок або смирно сидять за столом, щоб поїсти, поки інші вередують. Не так давно сталося те, що шоkувало мене найбільше за всю історію моєї роботи в дитячому садку. Пару місяців тому в мою групу прийшла дівчинка, вся така добра, доглянута, мила і вихована.
Тільки ось вона ні з ким не спілкувалася і не підпускала до себе нікого. Я подружилася з нею тільки завдяки своєму баrатому досвіду роботи з дітьми. Її звали Ірина. Її батьки не грали з дитиною і не пестили її, як це робили інші. Вони воліли розважатися, поки дочка перебувала в садку, щоб під ногами не плуталася. Пару раз вони навіть не забрали Ірину з садка, вона, бідолаха, сиділа на сходинках, з надутими щоками, в старому, але в дуже акуратному пальто.
Мені аж nлакати хотілося від цієї картини, через це я її одного разу взяла з собою додому. Весь вечір ми дзвонили її батькам, поки не зрозуміли, що це робити марно — вони скидали дзвінки. Кілька разів дівчинка залишалася у мене, а наступного дня батьки із запізненням забирали її з садка, виправдовуючись тим, що думали, мовляв, у садочку є така опція, що можна залишати дитину на ніч. Коли моє терпіння підійшло до кінця, я почала збирати документи, щоб подати в суд на батьків Ірини, позбавити їх батьківських прав і забрати її до себе. Справа йде досі, і я ні на крок не відступлю. Я впевнена, що я в сто разів краще рідних батьків виховаю Ірину.