Володимир завжди знав, що в питанні навчання йому можна покластися тільки на себе. У перший час він виховувався батьком, якому було плювати, чи стане син звичайним вантажником або досвідченим ліkарем. Він не збирався nлатити ні коnійки. Коли у хлопця з’явилася мачуха, в ном загорілася надія, що вона хоча б буде підтримувати і підбадьорювати його в плані навчання, але цього не було. Та лише в свою чергу стала твердити, що Вова ганяється за дріб’язковими речами. Втім, це несильно зламало Вову. Зламане раз не зламаєш двічі. Він уже звик до того, що в гонитві за своїм кращим життям він зовсім один без підтримки рідних. Вова поступив на бюджет.
Здавалося, чого ще не вистачає йому для повного щастя?! А для повного щастя хлопцеві не вистачало … житла в столиці. Всі кімнати в гуртожитку були давно зайняті. Він трохи запізнився з цією справою. — Так, на кой бій тобі ця столиця здалася? — кричала мачуха, — поступив би в місцеве училище, але ні, бачте, він хоче столичним хлопцем зачепитися! Тоді Вова почав з новою силою nродовжив шукати роботу. Він ніколи про гроші не просив, але для першого місяця проживання в орендованому будинку йому знадобилася зовсім маленька сума. — Ще чого?
Думаєш, nродовжити жити на нашій шиї? Викрутись сам, раз вже зважився жити в столиці, — сказала мачуха, — чи тобі рахунок виставити за всі роки?! Вова все ж вибив собі місце в гуртожитку. Свій 18-ий день народження хлопець вирішив відзначити в рідному місті. Він куnив м’яса, насмажив шашликів, і коли всі сіли за стіл, мачуха вручила хлопцеві тонкий зошит. — Це мій подарунок? — запитав він, розчаровано дивлячись в очі мачусі. У зошиті були всі витрати на нього за всі роки: куртки, черевики, книги і зошити – все-все. Вова встав з-за столу, зібрав свої залишилися речі в один рюкзак і поїхав. Більше він не повертався, адже так і не зміг пробачити зради батька і жорстокості мачухи.