Так розпорядилася доля, що зі своєю другою дружиною познайомився, коли в моєму житті настала темна смуга. Мій 5-річний син потребував дорогого лcікування за кордоном. Необхідних коштів у мене не було, і я не знав, де їх взяти. Мами Дениса не стало, коли йому виповнилося лише півтора роки. Родичів, які могли б допомогти і підтримати, я не мав. Єдиною рідною людиною був мій старенький батько, який і сам потребував допомоги. До ме дустанови, де лі кувався Денис, іноді навідувалися волонтери, небайдужі люди, які намагалися хоч якось прикрасити повсякденність хворих дітей. Вони грали з ними у різні ігри, проводили конкурси, розважальні виступи, аби ті хоч не надовго відірвалися від своїх не дитячих проблем. Денис навіть потоваришував із однією молодою жінкою. А через нього познайомився з нею і я. У неї було незвичне ім’я – Аріна. Вона ставилася до Дениса з такою ніжністю, турботою, як до рідного. А коли їй стало відомо про наш брак грошей для його лі кування, вона вирішила нам допомогти.
Арина влаштувала цілу акцію для порятунку Дениса: залучила місцеве телебачення, влаштувала збирання коштів, і постаралася, щоб про нас дізналися благодійні організації. Це виявилося дуже ефективним і багато людей погодилися допомогти нам. Я і зараз дякую кожному з них за те, що допомогли забезпечити Денису таке потрібне лі кування. І звичайно, я був нескінченно вдячний Арині, бо як би вона, нам би нічого не вдалося. Так, нещастя нас зблизило. Арина ні з ким не зустрічалася, ми почали частіше бачитися, а невдовзі вже обговорювали весілля. Я бачив, як Арина покохала Дениса і розумів, що вона хоче мати сім’ю, тож вирішив зробити їй пропозицію. Також я бачив, що вона не байдужа до мене; іншого випадку, ніж шлюб, я не розглядав. Але одружився з нею я скоріше через почуття глибокої подяки та поваги, а не через любов до неї. Мене турбувало, як ми маємо жити разом без взаємних почуттів із мого боку. І період притирання у нас теж був: іноді сперечалися, сварилися, навіть кілька разів думали, що варто розійтися.
Але врешті-решт знаходили компроміс і залишалися разом. Згодом усе налагодилося, ми почали жити спокійним сімейним життям. Згодом у нас народилася донька. Почалися приємні турботи про малюків. Арина проявила себе як чудова матуся та справжня господиня. Вона стала моєю опорою та підтримкою у житті. Я завжди радився з нею, а вона давала доцільні рекомендації та зауваження. У відрядження я теж їхав зі спокійною душею та впевненістю, що вдома буде порядок і діти з нею в безпеці та доглянуті. Я зрозумів, що моя дружина стала для мене найкращою подругою, що я можу розмовляти з нею на будь-які теми, і ділитися всім, що маю на душі. Ми вже дванадцять років одружені, і я щасливий, що тоді зважився на такий важливий крок і покликав її заміж. Жодного разу про своє рішення не пошкодував. Зараз вона мені настільки близька, що не уявляю життя без неї. Так, з роками я зрозумів, що для міцного фундаменту в подружньому житті важлива не так кохання, як взаємна повага і довіра. Кохання не вічне, а коли є ці фундаментальні почуття, то саме вони сприяють міцності шлюбу. Саме так і склалося у моєму житті.