Мама з донькою сиділи і плаkали. Їх kинули. Одну — чоловік, другу — хлопець

Сиділи з дочкою, ревли. Нас кинули. Обох. З різницею в два дня. Її — хлопець, мене — чоловік. Обидва труси. Навіть в обличчя сказати сміливості не вистачило. Олені в соцмережі повідомлення прийшло. Мені -смс-ка. Смс-ка! Після 20 років шлюбу. Жалюгідна смс-ка. Я навіть розмови виявилася не варта. Чоловік прийшов через дві години після смс-ки. Речі зібрав. Пішов. Ленкін мачо зник два дні тому, коли вдома нікого не було. Час вили. Потім стали вирішувати, що робити. — Замки поміняти. Мій козел ключі з собою забрав. Разом з речами. Задумалася. Лена права. Потрібно поміняти. — Мам, давай все викинемо?

І татові речі, і те, що мій хмир не забрав? Зібрали. У мішки склали. Викинули. Посуд перебрали. На двох не потрібна тонна каструль і сковорідок. Зайве сусідам роздали. Інструменти чоловіка продали. Всі оптом. Стульчак скотчем до унітазу примотали. Знак свободи! Вечорами дивилися кіно. Їли морозиво. Готували салати. Гуляли. У будинку — тиша і спокій. Рахунки за квартиру приємно здивували. Туалет завжди вільний. На продукти довелося витрачати в три рази менше коштів.Кота завели: у чоловіка алергія була. Перше горе минуло. Кинули і кинули. Треба жити далі. Олена молода ще. Їй всього дев’ятнадцять років. Мені — сорок. Теж життя тільки починається. На розлучення подала. Чоловік з моєї квартири виписався — в обмін на обіцянку не ділити його автомобіль. Дамою серця похвалився, яка старше нашої дочки всього на три роки. Переживемо.

Була сім’я — немає сім’ї. Час допоміг. Через півроку Лена пішла на побачення. Я працювала. Перестала думати про колишнього чоловіка. Фітнес. Хороший перукар. Начальство оцінило завзяття на роботі. Життя пішло в гору. Чоловік повернувся. І півроку з моменту офіційного розлучення не минуло. З речами повернувся. Чи не оцінила юна діва сорокарічного чоловіка. У нас же як. Чоловік пішов? Дружина винна. Уваги не приділяла. Чоловік загуляв? Дружина винна.П’є? Б’є? Не працює? Дружина винна. Сама дозволяла. Не впустила. Для чого? Дочка підтримала, батька-зрадника знати не хоче. Зате всі навколо чекають, коли я одумаюся. Мама чекає. Каже, куди я одна. Свекруха чекає. Каже, втрачу свій шанс, він іншу знайде. Сестра чекає. Каже, кому в сорок років потрібна? Загуляв? Подумаєш! Зрадив? Усвідомив же! Повернувся! Я повинна радіти!

Тільки щось не радію. — Ви один одному не чужі люди! — говорили всі хором. Навіть колеги. Помилялися. Ми чужі. Ми розлучені. Це колишніх дітей не буває. А колишні чоловіки — поширена практика. — Ти готова забути всі двадцять років шлюбу через помилки? — дивувався колишній чоловік. Готова. Загул без розголосу ще б пробачила. Але дізнатися про майбутнє розлучення з смс-повідомлення: «Нам треба розлучитися, покохав іншу» — ні. Не пробачу. Хоробрості не вистачило сісти і поговорити? Дивлячись в очі. Так, мовляв, і так. А він мене — як дівчинку. І це після двадцяти років шлюбу. Ні. Не пробачу!