Поруч із нашими дверима я побачила дитячий візок з малюком. У ньому була записка: «Саша, потурбуйся про нашого сина. Не кидай його. Світлана» — прочитала я в записці і очманіла. Сашком звали мого чоловіка. Природно, що я подумала: «Чоловік нагуляв!». Завела коляску з дитиною всередину, зателефонувала, відпросилася зі служби. Додзвонилася чоловікові: «Терміново додому!» Через двадцять хвилин Сашко витріщався на коляску. Звідки? Дітей у нас немає, і не може бути. Так лікарі сказали. Ми вже хотіли дитину уси новити (або удочерити, як вийде), але руки поки що не дійшли.
— Анют, ти без мене вси новила дитину? — здивовано спитав чоловік. — Ні. У капусті знайшла, — уїдливо виразила я. — Це твоя дитина. — Як це?! — Чоловік здивувався ще більше. — Не знаєш, як роблять дітей?!, — Продовжувала знущатися я і простягла записку. Чоловік прочитав… — Я не гуляв, — сказав він. – І жодної Світлани я знати не знаю. — А чий же тоді цей малюк?! — бажання знущатися з чоловіка відразу пропало. — Я вже навіть згодна була вибачити тебе. І планувала вдвох із тобою вирощувати сина. Як же бути? — У мене з’явилася думка, — усміхнувся чоловік. — Ми зателефонуємо до nоліції.
Але те, що це не моя дитина, говоритимемо. На тому й вирішили. Нам дозволили подбати про хлопчика, поки не знайдуть жінку, що наро дила його. Але, як виявилося, Сашкові необхідно скласти тест на батьківство. Результат тесту був негативним. Ми вже засмутилися. І тут у двері скромно пошкрябалися. Пішла відчиняти. — Я Світлана, — несміливо представилася вона. — Проходь, — втягла я ту в квартиру. Як виявилося, дівчина, підкидаючи дитину, переплутала адресу. І ще вона дуже не хотіла віддавати свою дитину до дитбудинку. — Світлана, — сказала я. – Ми можемо одне одному доnомогти. — Як це? — спитала вона. — Ти відмовляєшся від дитини, ми її усиновлюємо. — коротко пояснила я. Потім почала розповідати детальніше. Світлана так і зробила. І ми стали батьками, а Світлана іноді заходить відвідати хлопчика.