Мені було всього чотири роки, коли мама і тато розлучилися. Батька я не пам’ятаю, знаю його тільки за розповідями мами. Якщо послухати її, то тато був ти ран і нелюд, і це добре, що я його не знаю. Через два роки мама привела в будинок чоловіка. Він став моїм вітчимом, він мене не бив, але зблизитися у нас не вийшло. Він ніколи не любив мене і це було взаємно. Він лише звертався до мене через матір однією фразою: » твоя дочка». Вітчим часто налаштовував матір проти мене, а мама лаяла мене і говорила мені образливі слова: — Ти не можеш акуратніше речі носити? Ти що така незграбна.
Батько на тебе витрачається, речі тобі куnує. — У мене немає батька. Василь мені не батько. — Ах, ти погань така. Невдячна. Він тобі дах над головою надає, одягає, годує, а ти ще йому грубіяниш. — Ми з ним і не спілкуємося, щоб я йому хамила. І це не його квартира, він до неї відношення ніякого не має. Пізніше мені довелося вийти на роботу. Я не змогла вступити на безkоштовне місце в інститут, nлатити за моє навчання ніхто не збирався. Через місяць з мене просили вже на комуналку і на продукти. А ще через місяць мама попросила мене з’їхати.
— Ти дівчинка вже доросла, так що повинна жити окремо. Ми взагалі — то з батьком ще молоді, хочемо пожити для себе. Будемо жити в твоїй кімнаті, а вітальня буде для гостей. Я, звичайно, тоді обурилася, навіть nосварилася з мамою. З власної квартири вигнали. Я розуміла, що це справа рук її обранця, але, щоб я не робила, все було марно. Пізніше я дізналася, що на в мою кімнату заселився син маминого співмешканця. Мама тоді говорила, що він на місяць; через три місяці вона говорила, що він повинен освоїтися в місті. Через п’ять років мама мені подзвонила і сказала: — Олена, я скоро стану бабусею! Тут я поклала трубку і зрозуміла, що мами у мене більше немає. Рідна мати воліла чужу дитину і чужого онука. Тепер в моїй квартирі буде жити нова рідня. Я збираюся виїхати з міста, не хочу, щоб вони згадали про мене, коли у них почнуться проблеми.