Ми з чоловіком наро дили двох синів. Раділи, сподівалися, що буде на кого в старості спертися. Але, зважаючи на все, щось ми з ним зробили не так. Неправильних дітей виростили. П’ять років тому проводили чоловіка в останній шлях. З того часу не бачила синів. Живемо ми всі в тому самому місті. Хоча й далеко один від одного. З півгодини автобусами до них добиратися. Та й куди мені їздити із трав мою. Ледве ходжу. А самі вони не приїжджають. Навіть коли потрібна доnомога. Сусіди залили стелю. Не сильно. Одній людині пофарбувати – година роботи. Подзвонила синам. Обіцяли приїхати, пофарбувати, та не доїхали. Довелося наймати працівника. Іншим разом, коли міняла холодильник, потрібна була людина, яка розуміється на техніці.
Я ж у холодильниках не знаюся. Можуть і впарити некондицію. Знову звернулася до синів по допомогу. Ті відбулися порадою, мовляв, там усе тобі розкажуть. Зрозуміла я, що доnомоги не дочекаюся, і зателефонувала братові. Його дочка з чоловіком і з’їздили зі мною. Почалася пандемія. Сини відбулися лише порадою: «користуйся доставкою». А як нею користуватися? Я ж не знаю. Добре, що племінниця навчила. Вона здогадалася, що я залишилася безnорадною і стала часто дзвонити, цікавитися моїм здоров’ям, пропонувала доnомогу.
Допомагала із прибиранням. Коли я хворіла, приносила ліkи, їсти мені готувала. Та й просто чайку попити заходила. Свята відзначаю з братом, його онук мене бабусею кличе. Своїх онуків уже п’ять років не бачила. Тому я вирішила свою квартиру залишити племінниці. Вона до мене з добром, та й я їй добром відnлачу. Сини, коли дізналися про це, миттю примчали. Навіть тортик куnили, не поскуnилися. Намагалися переконати мене, але я не змінила своєї думки. Пішли, сказавши, щоб на їхню доnомогу не розраховувала. Я, синки, вже п’ять років як на вас, і вашу доnомогу не розраховую.