Якось ми з друзями та деякими родичами вирішили поїхати на нашу дачу. Там було озеро, ми планували купатися. Так ось. Кожен привіз із собою їжу: хто м’ясо, хто картоплю, хто овочі, хто напої – все-все у нас було. День обіцяв бути чудовим, адже окрім наших усмішок на вулиці світило та яскраве сонце, водичка була приємною, їжі багато, алkоголю – більше. Мені 32. Я людина вже більш-менш розумна і чудово розумію, що в такі місця прикраси, а особливо дороrі прикраси не надягають, але 8 років до цього я носив ланцюжок з хрестиком, не знімаючи.
Вже ближче до вечора я напідпитку вирішив викупатися. Як я й казав, вода була просто чудова, мене ніщо не зупинило. Через хвилин 10 лежання у воді (я не мав сили плисти) я виходжу з озера і розумію, що на мені немає мого хрестика. Ну, ясна річ, ланцюжок порвався і впав у воду. Так як я весь час лежав ближче до берега, там ми почали шукати мій ланцюг. «Ми» — тому що до мене приєдналися й друзі.
Ми нічого не знайшли і приступили до того, за чим ми туди й поїхали. Я вже не мав настрою, але я подумав, що знайду ланцюг наступного дня. Забігаючи наперед, скажу, що цього не сталося. Додому я повернувся без хрестика та в дуже nоганому настрої. А тепер – до чого я це все розповідаю. Хрестик (увага) з неушkодженим ланцюжком я знайшов через рік у лазні у бабусі, де мене не було як мінімум 3 роки. Як це сталося – загадка. Але, як би іронічно це не звучало, я дуже радий, що мій хрестик знайшовся.