Син із невісткою запросили Віру Павлівну до себе на свято, але та не очікувала, що саме той день змінить її життя назавжди

Віра Павлівна чаклувала біля плити цілий день. До Нового Року залишався ще один день, а в неї вже було майже готове. Завтра, коли приїдуть син із невісткою, у них буде час посидіти спокійно, не метушитися і свято пройде по першому розряду. Дзвінок сина був, як цят води на голову. — Мамо, ти пробач, але ми передумали їхати. Хочеться перший Новий Рік провести вдома. Доробивши все, Віра Павлівна задумалася – що ж тепер із цією їжею робити? Їй одній стільки не з’їсти за тиждень. Може в морозильник кинути? Але настрій у неї був настільки зіпсований, що, залишивши все як є, вона лягла й пролежала в ліжку півночі, перш ніж заснути.

Зранку настрій не покращав. Вона тупо просиділа до полудня. Несподіваний дзвінок змусив її здригнутися. — Мамо, чого тобі одній сидіти під час свята? Приїжджай до нас. І окрилена Віра Павлівна почала збиратися. Привела себе в порядок, потім поклала все наготовлене в коробки. Таксі приїхало точно в термін, у чому Віра Павлівна побачила добрий знак. Шофер виявився дуже ввічливим чоловіком. Побачивши її із сумками, він кинувся на доnомогу. Коли укладали коробки, водій помітив: — Ох, як смачно пахне! Пощастило ж тим, кого ви годуєте. — Та мені більше пощастило, інакше довелося б зустрічати Новий Рік на самоті. Через новорічну метушню доводилося довго стояти в пробках. Віра Павлівна ще й половини шляху не проїхала, коли син зателефонував знову:

— Мам, тут така справа… Ти пробач, але нас начальник запросив… Не можемо не їхати. Не ображайся, гаразд? Завтра побачимось. До побачення! І вже вдруге Віра Павлівна знову відчула себе нікому не потрібною. Хіба так можна чинити з рідною матір’ю. Ледве стримуючи сльо зи, вона попросила водія розвернутися та їхати додому. — Щось трапилося? — Так, мені наказали не приїжджати. Ще й ці коробки… Давайте я все вам залишу. Тягти їх назад не хочу. — Як же так . А свято? Не засмучуйтесь ви так. Вдома завжди краще. — А хіба будинок, це лише стіни? Будинок – це рідні люди поряд. — Це так. Ось і я один. Діти одружилися і роз’їхалися хто куди. А після смер ті дружини, навіть святковий стіл накривати нема кому. Він трохи помовчав і додав: — А може, я вас одразу до себе відвезу? Разом зустрінемо Новий Рік. Потім вийдемо погуляти на площу – від центру я близько живу. Погоджуйтесь! І Віра Павлівна погодилася. А про себе подумала, що недаремно вона побачила у пунктуальності водія добрий знак.