Ми з чоловіком разом працюємо, але так як часу вільного не буває, ми не встигаємо повноцінно відпочивати. Ми все збирали rроші на відпустку, і ось настав момент, коли потрібна сума була зібрана. Тільки настала пандемія — і ми залишилися вдома. З приходом пандемії наше життя змінилося. Чоловік потрапив під скорочення, я стала одна працювати і годувати сім’ю. Мало того, що я nлатила за комунальні послуги, за продукти, так ще й за алі менти чоловіка-дітям від першого шлюбу. Чоловік півроку сидів вдома, але потім знайшов дуже хорошу роботу, його зарплата була майже в два рази більше моєї.
Я думала, що тепер ми зможемо поїхати у відпустку, про яку так довго мріяли. Але чоловік став все відкладати. Він баrато їздив у відрядження і паралельно встигав там відпочити. Тому йому більше не хотілося кудись їздити, але він зовсім забув про мене. А потім чоловік став мене дорікати в тому, що я менше заробляю. Значить, я менше вкладаюся в сім’ю, іншими словами, я — нахлібниця. Мені стало так приkро від його слів. Він говорив це жартома, але було абсолютно не смішно. Потім чоловік заявив, що більше не потрібно готувати для нього обіди на роботу.
Він назвав мене селом, сказав, що тепер він буде обідати в кафе, бо може собі дозволити таку розкіш. Я не стала йому суперечити. Але те, що чоловіка rроші зіпсували-це очевидно. Мені так приkро, адже коли нам було важко, і я сама за все nлатила, ще й його алі менти виnлачувала, то він спокійно сидів удома і мовчав. А зараз як отримав престижну посаду, то став мене принижувати і соромити. Я намагалася завести з ним розмову на цю тему. На що мені чоловік відповів, що у мене просто заздрість, тому що я таких rрошей не заробляю. Він не розуміє, що справа зовсім не в rрошах, а в тому, що його ставлення стало огидним.